Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

ж прямуєш просто в Затінки[8]!

— Так, але зате сюди нас ніхто не прийде шукати, — мовила вона.

— О, ще й як прийде, але назад не вийде, — запевнив Ринсвінд. — І ми теж. Я маю на увазі, приваблива молода дівчина, як ти... не варто й думати... тобто, деякі люди тут...

— Але ж зі мною ти, ти мене захистиш, — заперечила вона.

Ринсвінду здалося, що за кілька вулиць від них пролунав звук крокуючих ніг.

— Знаєш, — зітхнув він, — я відчував, що ти це скажеш.

«Що ж, доведеться пройти крізь ці нетрі, — подумав він. — А крізь деякі доведеться й пробігти».

У цю туманну весняну ніч у Затінках панує така темрява, що вам буде занадто темно читати про просування Ринсвінда зловісними вуличками, тому цей опис підніметься над вишуканими дахами, лісом викривлених димарів і насолодиться мерехтінням поодиноких зірок, якому вдалося пробитися крізь стіну туману. Він намагатиметься не звертати уваги на звуки, що підіймаються знизу: тупіт ніг, шум погоні, скрегіт, стогони, приглушені крики. Здавалося, наче якась дика тварина пробирається крізь Затінки після двотижневого голодування.

Десь поблизу центру Затінок — цей район і досі не повністю нанесли на мапу — міститься невеликий дворик. Хоча на його стінах і горять смолоскипи, але світло, яке вони проливають — світло самих Затінок: скупе, червонувате, темне в серцевині.

Ринсвінд ввалився в дворик і сперся на стіну, щоб не впасти. Дівчина ступила в багряне світло позаду нього, щось мугикаючи під ніс.

— З тобою все добре? — запитала вона.

— Хр-р-р, — відізвався Ринсвінд.

— Прошу?

— Ці люди... — промимрив він. — Ну те, як ти копнула його в... коли ти схопила їх за... і вдарила ножем прямо в... хто ти така?

— Мене звати Коніна.

Певний час Ринсвінд тупо дивився на неї.

— Вибач, — сказав він, — мені це ні про що не говорить.

— Я тут недавно, — відказала вона.

— Ну я й не думав, що ти місцева, — сказав він. — Я би про тебе чув.

— Я знімаю тут помешкання. Зайдемо?

Ринсвінд поглянув на побляклий вказівник, ледь помітний у задимленому світлі тріскучих смолоскипів. Той сповіщав, що за маленькими чорними дверима розташований гостьовий двір «Голова троля».

Можна подумати, що «Латаний барабан», який став місцем небаченої сутички лише годину тому, був зубожілим шинком зі сумнівною репутацію. Насправді це був пристойний шинок зі сумнівною репутацією. Його відвідувачі володіли певною грубуватою гідністю — могли спокійнісінько вбивати один одного, як рівні рівних, але не робили цього заради помсти. Дитина могла зайти до шинку за склянкою лимонаду та знати, що найстрашніше, що на неї чекає — ляпас від матері, коли та почує, як збагатився словниковий запас її нащадка. У спокійні ночі, а також тоді, коли він був упевнений, що бібліотекар не прийде, шинкар навіть ставив миски з арахісом на стійку.

«Голова троля» була справжньою помийною ямою. Якби її відвідувачі виправилися, помилися й узагалі змінилися до невпізнаваності, могли б — лише могли б — піднятися до рівня найгірших покидьків суспільства. У Затінках кожен покидьок — дійсно покидьок.

Між іншим, та штука на стовпі — аж ніяк не вказівник. Коли вони задумали назвати це місце «Головою троля», то зовсім не жартували.

Відчувши нудоту й притиснувши до грудей коробку з невдоволеним капелюхом, Ринсвінд зайшов досередини.

Тиша. Вона огорнула їх майже так густо, як дим від дюжини речовин, що гарантовано перетворюють нормальний мозок на сир. Крізь дим визирали підозрілі очиці.

Пара гральних костей із гуркотом пронеслася по стільниці. Цей звук був дуже гучним, а на них, ймовірно, не випало щасливе для Ринсвінда число.

Він усвідомлював, що за ним стежить кілька десятків відвідувачів, поки йшов за спокійною й на диво крихітною постаттю Коніни вглиб приміщення. Ринсвінд поглянув убік, на озлоблені обличчя чоловіків, які б убили його, не задумуючись, — бо, чесно кажучи, мислення вимагало в них набагато більших зусиль.

Там, де в пристойному шинку міститься стійка, стояв ряд приземкуватих чорних пляшок, а вздовж стіни на козлах трималася пара великих бочок.

Тиша стиснулася навколо них, як джгут.

«В будь-яку мить», — подумав Ринсвінд.

Кремезний товстун, вбраний лише в хутряний жилет і шкіряну набедрену пов'язку, відкинув свою табуретку, хитаючись, звівся на ноги й зловтішно підморгнув колегам. Його роззявлений рот нагадував діру з облямівкою.

— Шукаєш чоловіка, крихітко? — запитав він.

Дівчина поглянула на нього.

— Будь ласка, тримайся від мене подалі.

Залом проповзла змійка сміху. Рот Коніни стулився, наче скринька для листів.

— О-о, — промуркотів велетень. — Чудово, люблю дівчат з характером.

Рука Коніни сіпнулася, перетворилася на бліду нечітку пляму, зупинилася то тут, то там; кілька секунд чоловік ще стояв і не йняв віри тому, що сталося, а тоді тихенько хрюкнув і дуже повільно склався навпіл.

Коли всі посунули вперед, Ринсвінд відсахнувся. Інстинкт підказував йому, що слід тікати, однак він розумів, що підкорившись йому, одразу буде вбитий. Назовні — Затінки. Що б не приготувала йому доля, воно станеться тут. Чомусь ця думка не сильно заспокоювала.

Чиясь рука затулила рота. Ще дві вихопили коробку.

Повз нього пролетіла Коніна і, припіднявши спідницю, вправно влучила ногою в ціль біля талії Ринсвінда. Хтось запхикав йому у вухо й повалився на підлогу. Граційно кружляючи, дівчина вхопила дві пляшки, відбила їхні денця об полицю й приземлилася, виставивши вперед їхні зазубрені кінці. Морпоркські кинджали, як їх називали на вуличному жаргоні.

Побачивши їх, клієнтура «Голови троля» втратила будь-яке зацікавлення.

— Хтось забрав капелюх, — пересохлими губами пробурмотів Ринсвінд. — Вони втекли через чорний хід.

Дівчина злісно зиркнула на нього й рушила до дверей. Натовп клієнтів «Голови» мимоволі розступався перед нею, як акули, які розпізнали іншу акулу. Ринсвінд стрімко кинувся за нею, перш ніж вони встигли дійти висновку, що він лиш дрібна тюлька. Вони влетіли в інший провулок і побігли геть. Ринсвінд намагався поспівати за дівчиною; люди, які її переслідували, нерідко наступали на гострі об'єкти, а чарівник не був певен, що вона пам'ятає, що він на її боці, яким би цей бік не був.

Сіявся дрібний, нерішучий дощик. У кінці провулку виднілося тьмяне блакитне сяйво.

— Зачекай!

Жаху в голосі Ринсвінда було достатньо, щоб дівчина сповільнилася.

— Що таке?

— Чому він зупинився?

— Зараз його й спитаю, — рішуче запевнила Коніна.

— Чому він