Читати книгу - "Інферно"

інтелект, щоб долати труднощі, нинішня халепа приголомшила її.

Відклавши перуку, вона вмила лице й руки, ретельно витерлась, потім переодяглася, знову наділа перуку й обережно поправила її. Жалість до самої себе була тим почуттям, до якого Сієнна майже завжди ставилася з нетерпимістю, але тепер, коли на очі наверталися сльози, вона збагнула, що не має іншого вибору, як дозволити собі поплакати.

І вона дозволила.

Вона плакала через своє життя, яке не піддавалося контролю.

Вона плакала за наставником, який загинув у неї на очах.

Вона плакала через нестерпну самотність, якою повнилося її серце.

Але понад усе вона плакала за своїм майбутнім, яке зненацька стало таким непевним.

У трюмі фешенебельного судна «Мендаціум» координатор Лоренс Нолтон сидів у своїй зачиненій скляній кабінці й отетеріло витріщався на монітор комп’ютера. Він щойно завершив попередній перегляд відеоматеріалу, який залишив їхній клієнт.

«Невже я маю передати оце засобам масової інформації завтра вранці?»

За десять років роботи в Консорціумі Нолтону доводилося виконувати всілякі дивовижні завдання, які, наскільки йому було відомо, лежали в площині між шахрайством і незаконністю. Робота в сірій царині моралі була звичною для Консорціуму – організації, єдиний моральний принцип якої полягав у тому, щоб іти на все заради виконання обіцянки, даної клієнту.

«Будемо виконувати. І не треба зайвих запитань. Що б там не було».

Однак перспектива оприлюднення цього відео стурбувала Нолтона. У минулому, хоч які б химерні завдання доводилося виконувати, він завжди розумів раціональний бік справи… розумів мотиви… розумів потребу в бажаному результаті.

Однак це відео просто збивало з пантелику.

Відчувалося, що воно якесь не таке.

Дуже не таке.

Повернувшись за комп’ютер, Нолтон знову запустив відеофайл, сподіваючись, що повторний перегляд прояснить суть справи. Він підсилив звук і приготувався до дев’ятихвилинного перегляду.

Як і першого разу, відео почалося з тихого плюскоту води в химерній, заповненій водою порожнині, де все купалося в неприродному червоному світлі. Знову камера пірнула під освітлену воду, щоб показати вкрите намулом дно печери. І знову Нолтон прочитав напис на підводній титановій дошці:

У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ

СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

Бентежило те, що та відполірована дошка була підписана іменем їхнього клієнта. Те, що дата була завтрашня, стривожило Нолтона ще більше. А те, що він побачив далі, змусило його рознервуватися не на жарт.

Ось камера змістилася ліворуч і показала лячний предмет, що висів під водою біля дошки.

Там, прикріплена до дна тоненьким дротом, гойдалася пластикова куля. Крихка й тремтлива, наче велетенська мильна бульбашка, прозора сфера висіла у воді, наче підводна повітряна куля, але надута вона була не гелієм, а якоюсь желатиноподібною жовто-брунатною рідиною. Цей роздутий аморфний мішок діаметром приблизно тридцять сантиметрів під прозорою оболонкою мав похмуру хмару рідини, що поволі вирувала, схожа на епіцентр народжуваної бурі.

«О Господи», – подумав Нолтон, відчуваючи внутрішній дискомфорт. Під час другого перегляду цей плавучий мішок видався ще більш загрозливим.

Поступово картина почорніла й зникла.

З’явилася нова картина: волога стіна печери, на якій танцювали хвилясті віддзеркалення підсвіченої лагуни. На стіні відбилась якась примара… примара чоловіка, що стояв у печері.

Але голова того чоловіка була спотворена… жахливо спотворена.

Замість носа той чоловік мав довгий дзьоб, наче він був наполовину птахом. Коли він заговорив, голос його був якийсь приглушений, і говорив той чоловік химерно-велемовно, із розміреним ритмом, наче був оповідачем якогось класичного твору.

Нолтон сидів непорушно і, затамувавши дух, слухав дзьобату істоту.

Я – Привид.

Якщо ви дивитесь цей фільм, це означає, що моя душа нарешті упокоїлася.

Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок.

Але це мій рай… ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти.

Це пекло.

Невдовзі ви дізнаєтесь, що я залишив після себе.

Однак навіть тут я чую звуки кроків тих неуків, які переслідують мене… невігласів, готових на все, щоб перешкодити мені.

Ви скажете: «Простіть їм, бо не відають вони, що коять».

Але в історії настає такий момент, коли невігластво припиняє бути прогрішенням, яке можна пробачити… настає такий момент, коли тільки мудрість має владу відпускати гріхи.

Із чистою совістю я заповів вам увесь свій дар надії, порятунку і прийдешнього дня.

Однак і досі існують ті, хто женуть мене, мов пса, надихаючись своїм фарисейським переконанням у тому, що я божевільний. Є одна срібноволоса красуня, яка зве мене потворою! Як і ті сліпі у своєму невігластві церковники, котрі вимагали смерті Коперника, вона ставиться до мене з презирством – як до демона, настрашена тим, що я узрів часточку Істини.

Але я не пророк.

Я – ваше спасіння.

Я – Привид.

– Сідай, – сказала Сієнна. – Я маю до тебе декілька запитань.

Увійшовши в кухню, Ленґдон відчув, що вже значно впевненіше тримається на ногах. На ньому був костюм «Бріоні», позичений у сусіда, і цей костюм пасував йому напрочуд добре. Навіть туфлі-мокасини – і ті виявилися вельми зручними, тому Ленґдон подумки відзначив, що коли повернеться додому, то неодмінно придбає італійське взуття.

«Якщо мені вдасться повернутися додому».

Сієнна зазнала трансформації – перетворилася на жінку природної краси, бо перевдягнулась у джинси і кремовий светр, які підкреслювали стрункість і грацію її фігури. Із волоссям, і досі забраним ззаду в «кінський хвіст», але без медичного халата, який надавав їй певної владної аури, вона здавалася на вигляд слабшою і вразливішою. Ленґдон помітив, що очі в Сієнни почервоніли, наче вона щойно плакала, і сильне почуття провини знову охопило його.

– Сієнно, вибач, будь ласка. Я чув повідомлення, яке залишили тобі на телефоні. Не знаю навіть, що й сказати.

– Дякую, – відповіла вона. – Але наразі нам слід зосередитися на тобі. Сідай, будь ласка.

Її тон став більш упевненим, і Ленґдон пригадав статті про її високорозвинений інтелект і ранній розвиток у дитинстві.

– Мені треба, щоб ти поміркував, – сказала Сієнна, жестом запрошуючи його сідати. – Ти пам’ятаєш, як ми дісталися до цієї квартири?

Ленґдон не зрозумів, який це має стосунок до всього, що відбувається.

– На таксі, – відповів він, сідаючи за стіл. – У нас хтось стріляв.

– Стріляли не в нас, а в тебе. Це однозначно.

– Так. Вибач.

– А пам’ятаєш постріли, коли ти був усередині таксомотора?

«Дивне запитання».

– Так, пам’ятаю. Було два постріли. Один влучив у бокове дзеркало, а другий розбив заднє вікно.

– Добре, а тепер заплющ очі.