Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

той старий селянин — а я бачу його з баками й бородою, як ото в Карла Маркса, — заклав у свідомість Блудного сина першу думку про класову боротьбу?

— І як той поводиться далі?

— Утративши за тиждень останні ілюзії, він на світанку — червоний світанок! — знов іде з дому до тих свиней та бородатого старого селянина, тепер уже з твердим наміром прилучитися до боротьби пролетаріату. Бородатий бачить юнака ще здаля, вибігає назустріч, обіймає і цілує його, а Блудний син каже: «Батьку, я согрішив, я не гідний зватися твоїм сином».

— Кінець здається мені знайомим, — зауважив отець Кіхот. — І я радий, що ви залишили в своїй історії свиней.

— До речі, про свиней. Чи не могли б ви їхати трохи швидше? Здається мені, ми не перевищуємо тридцяти кілометрів на годину.

— Це улюблена швидкість Росінанта. Він дуже старий, і в такі літа йому не можна перенапружуватись.

— Нас випереджають усі кому не ліньки.

— Яке це має значення? Його предок ніколи й тридцяти кілометрів на годину не сягав.

— А ваш предок ніколи не мандрував далі Барселони.

— То й що? Він справді не віддалявся від Ламанчі, зате в думках своїх вирушав у дуже далекі мандри. Так само й Санчо.

— Про думки свої не скажу, а от шлунок мій почуває себе так, наче ми вже добрий тиждень у дорозі. Ковбаски й сир здаються тепер далеким спомином.

Аж десь на початку третьої вони піднялися сходами до ресторану Ботіна. Санчо замовив дві порції молочного поросяти й пляшку червоного вина «Маркіз де Мур’єта».

— Дивуюся, що ви так шануєте аристократію, — зауважив отець Кіхот.

— Задля блага партії можна тимчасово потерпіти і її, так само як і священика.

— Навіть священика?

— Так. Один безперечний авторитет, чиє ім’я ми не називатимемо, — і мер швидко повів поглядом по столиках обабіч, — писав, що атеїстична пропаганда за певних обставин може бути не тільки непотрібна, але й шкідлива.

— Невже Ленін справді таке написав?

— Так, так, авжеж, але краще не згадувати тут це ім’я, отче. Хто знає… Я ж казав вам, які люди сюди вчащали за часів нашого незабутнього вождя. А леопард своїх плям не міняє.

— Тоді навіщо ви привели мене сюди?

— Бо тут найкраще готують молочних поросят. До того ж ваш комір певною мірою захищає вас. А ще надійніший захист ви матимете, коли вберетеся в лілові шкарпетки та ліловий…

Мову йому урвало подане на стіл молочне порося, і якийсь час обидва не мали змоги говорити, лише обмінювалися знаками, що їх навряд чи витлумачив би хибно хоч який поліційний таємний агент, — приміром, рвучко підносили вгору виделки на честь «Маркіза де Мур’єти».

Нарешті мер удоволено зітхнув.

— Ви їли колись краще молочне порося?

— Я взагалі зроду не їв молочного поросяти, — трохи засоромлено відповів отець Кіхот.

— А що ж ви їсте вдома?

— Здебільшого відбивну… Я ж вам казав, Тереса готує дуже добрі відбивні.

— Наш різник — реакціонер і взагалі безчесна людина.

— А проте відбивні з конятини в нього чудові. — Перш ніж отець Кіхот похопився, заборонене слово таки злетіло з язика.

2

Мабуть, тільки завдяки вину отець Кіхот знайшов у собі силу вчинити опір мерові, коли той надумав найняти своїм коштом номери в готелі «Палас». Отцеві Кіхоту досить було одного погляду на осяйний велелюдний вестибюль.

— Як можете ви, комуніст…

— Партія ніколи не забороняла нам послуговуватися буржуазними вигодами, поки вони існують. Та й де ж, як не тут, найкраще вивчати наших супротивників. До того ж, скільки я можу судити, цей «Палас» не йде ні в яке порівняння з отим новим готелем, що його споруджено в Москві на Красній площі. Зрештою, комунізм не має нічого проти комфорту, навіть і проти того, що можна назвати розкошами, коли вони служать трудящому люду. А втім, якщо ви волієте обходитись без елементарних вигод і умертвляти свою плоть…

— Навпаки, я обома руками за комфорт, але тут він не дасть мені втіхи. Комфорт — це душевний стан.

Вони поїхали навмання шукати біднішого кварталу. Раптом Росінант зупинився, і вже ніщо не могло зрушити його з місця. Трохи далі на вулиці, кроків за двадцять від них, виднілася вивіска “Albergue”[10], а під нею — облуплені двері.

— Росінантові видніше, — сказав отець Кіхот. — Отут ми й заночуємо.

— Але ж яке воно все неохайне, — спробував заперечити мер.

— Як видно, тут живуть дуже бідні люди. Отож, я певен, вони будуть нам раді. Їм потрібні пожильці. А в тому вашому «Паласі» ми нікому не потрібні.

У вузькому коридорі їх зустріла стара жінка і вражено втупила в них очі. Хоч ніде не видно було ознак інших пожильців, стара сказала, що вільна лише одна кімната, але там двоє ліжок.

— Ну, а ванна хоч є?

Ні, ванни немає, відказала вона, одначе поверхом вище є душ, а в самій кімнаті, яку вони ділитимуть, умивальник з холодною водою.

— Гаразд, ми згодні, — сказав отець Кіхот.

— Ви з глузду з’їхали, — дорікнув йому мер, коли вони лишилися самі в кімнаті, що, як мусив визнати отець Кіхот, мала досить непривабливий вигляд. — Ми приїхали до Мадріда, де є десятки добрих недорогих готелів, а ви запхали нас у неподобну брудну нічліжку.

— Росінант стомився.

— Буде ще добре, як нам тут не переріжуть горлянки.

— Ні, ні, ця стара — людина чесна, я знаю.

— Звідки ви це знаєте?

— Бачу по її очах.

Мер у розпачі здійняв руки дороги.

— Після всього того добрячого вина, — сказав отець Кіхот, — нам чудово слатиметься хоч де.

— Щодо мене, то я й очей не склеплю.

— Вона ж із ваших.

— Про що ви, в біса, кажете?!

— Ну, з бідарів. — І квапливо додав: — Вони, звісно, й мої теж.

Отець Кіхот відчув велику полегкість, коли побачив, що мер улігся на ліжко вдягнений (той боявся, що роздягненого його легше буде зарізати), бо сам не звик роздягатися при сторонніх, а поки зовсім споночіє, може, щось і станеться — щось таке, що допоможе йому уникнути ніякового становища. Він лежав горілиць, дослухаючись до нявчання кота на даху. Може, подумав він, мер забуде про оті лілові шкарпетки; а тоді поринув у мрії про те, як вони вдвох їхатимуть усе далі й далі, і як міцнітиме їхня приязнь і поглиблюватиметься порозуміння, і як вони зрештою досягнуть примирення навіть між їхніми, здавалося б, несумісними вірами. А може, подумав він перед тим, як остаточно заснути, мер не так-то й помиляється щодо Блудного сина… щодо отого щасливого кінця, радісної зустрічі вдома,