Читати книгу - "Холодний Яр"

большевиків чорт звідкись несе...

Ми зійшли з валу і побігли до манастиря.

У дворі, по діловому, без криків і метушні, йшла збірка.

Із стаєн виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний, сам затягаючи в них стрічки з набоями.

Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що на дворі вже затягували свої складні анґлійські патронташі. З дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг схвильований командир булавної сотні:

— Андрію, большевики в Лубенських хуторах!

— Так чого ж ти злякався? Можна би подумати, що вже твою келію заняли... Скільки?

— Ось іде селянин, що прискакав верхи...

До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.

— Що там сталося? — звернувся до нього Андрій.

— Большевицька кіннота приїхала на наш хутір... Взяли заложників і наказали, щоб знесли їм шістьдесять пудів вівса, тридцять пудів муки, хліба печеного, сала, чотири свині й дві корови. Заявили, що як за три години не буде, чого вимагають, то розстріляють чотирьох наших заложників і підпалять хутір. Вигнали підводи і дожидають. Люди потрохи зносять, а я з конем викрався до лісу і сюди.

— Давно приїхали?

— Не більш години тому — я коня гнав що духу мав...

— Скільки їх?

— Чоловік п’ятнадцять з одним «Люїсом».

Чорнота немилосердно глянув на коменданта:

— Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було спочатку розпитати, що там в них за празник в хуторах, а потім вже дзвонити...

Ми сіли на своїх вже осідланих коней і Андрій став викликати кінних козаків:

— Соловій! Андрійченко! Отамасі — оба! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Оробко! Чорноморець! Жук!..

Викликавши тринадцять чоловік, які під’їхали до нас, обернувся до кулеметників.

— Левадний, дай Гуцулякові «Люїса» — віддамо тобі два.

Левадний взяв у одного з козаків «Люїса», притримуючи киктьом правої руки, наладував його, потім легко піднявши лівою рукою до гори, зробив три постріли і взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий, кремезний Гуцуляк, зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків з набоями.

Василенко! — крикнув Чорнота до одного із старшин. — Зостанешся за мене. Вишли розвідку на Жаботинську дорогу, до Деркачової землянки. Люди хай розійдуться і на всякий випадок будуть готові.

Виїжджаєм із манастиря і проїхавши з кілометр по дорозі на Жаботин — звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків, може селянин зле полічив большевиків і їх більше.

— Як і буде на десяток більше — то я знаю, кого взяти з собою... До потрібних нам хуторів кілометрів із сім. Переїжджаємо декілька ярів і виїхавши на дорогу, що йшла краєм ліса — даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час показалося кільканадцять хат, розположених недалеко від ліса. Порівнявшися з ними, оглядаємо місцевість. Коло одної хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається пара верхівців.

Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:

— Так і є — з півтора десятка... Видно це якась нова частина, незнайома з положенням, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь но, брате, на той кінець хутора, прив’яжи коня до дерева і як будуть тікати — бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.

Підождавши час, потрібний Гуцулякові, щоби доїхати з кулеметом до призначеного місця, ми розсипалися по лісі рідкою лавою і перескочивши рів — пустилися на хутір.

На хуторі зчинилася метушня, залунало кільканадцять стрілів, розляглася недовга низка з кулемету і поки ми доскочили до хутора, червоноармійці сівши на коней — пустилися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин.

Наздогін їм почулися з-під хат стріли селян, які дожидали виручки. Один із червоноармійців впав з коня. Як ще вони тільки почали тікати, коло одної з хат, піднявши стовп диму, вибухнула важка Граната і кіннотчик, що, здоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів з сідла. Зляканий кінь кинувся тікати до нас, залишаючи на снігу струмки крови.

Назустріч кіннотчикам, що чвалом неслися по під ліс, рівненько, в’їдливо заговорив Гуцуляків «Люїс»... Передній полетів на землю разом з конем, останні завернули в бік і розбившися на групки пустилися тікати полями.

Проскакуємо хутір і розсипавшись — доганяємо. Коні у нас кращі — вистояні. Через декілька хвилин задні попадають під шаблі хлопців.

В парі з Чорнотою здоганяємо кіннотчика, який раптово обернувшися на сідлі, прицілюється рушницею до Андрія. Порівнявшися в цей мент з ним з правого боку, перед самим пострілом, підбиваю шаблею рушницю і розтинаю йому карк. Андрій ловить і наганяє назад його коня.

— А чого доброго, був би чорт просто в живіт засмалив.

Здоганяємо ще двох, які побачивши, що не втечуть — приймають бій. Але зовсім погано володіли шаблями і через хвилину, заливши їх на землі, пускаємося переймати червоноармійця, за яким гналися брати Отамасі. Кінь під ним спотикається на межі і він, вилетівши з сідла, біжить пішки за конем.

Коли догнали — став з піднесеними до гори руками: — Товариші! Добродії! Не вбивайте! Я вам буду служити! — проситься подзьобаний віспою кацапчук.

Чорнота стримав занесену шаблю.

— Звідки приїхали?

— З Жаботина.

— Яка частина?

— 12-а кінна бригада, окрема.

— Скільки табель?

— На конях чоловік двісті, та чоловік сто так різних.

— Чого прийшли сюди?

— З Курска нас вислали, на боротьбу з бандитизмом.

Андрій стиснув ручку шаблі. Кацапчук помітив цей рух.

— Товариші! Візьміть мене...

— Най тебе Бог візьме...

Клинок свиснув і глибоко вгруз у голову. Мені стало неприємно і це не сховалося від Андрія.

— Чого скривився?

— Знаєш, якось неприємно, коли піддається...

— Привикай, Юрку! Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру — полону нема. Як будеш мати попастися в руки — залишай останню кулю для себе.

Погоню припинили. П’ять чоловік і два коні без верхівців — утекли.

Збираємо дванадцять карабінів і шабель, одного «Люїса», восмеро коней. Двох коней вбито, один важко поранений ґранатою в живіт.

На хуторі довідуємося, що «товариші», утікаючи, кинули до хати, в якій сиділи заложники, ґранату «Новіцкого». Та один із селян, що служив колись в ґранатерах і був до ґранат призвичаєний, вхопив її і викинув назад за вікно, де вона й вибухла.

З боку Лубенець показалася широка лава. То Лубенська «дієва сотня» з отаманом Пономаренком, ішла виручати хутори...

До манастиря ми повернулися