Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

для покоління, народженого в останні десятиліття вікторіанської доби. Ці люди досить дорослі, щоб пам’ятати впевненість і надійність останніх років XIX століття й оптимістичну першу декаду його наступника, і житимуть досить довго, щоб застати повний занепад того, що колись здавалося не лише перманентним станом процвітання і добробуту, а й новим багатонадійним світом, який саме постає.

Звісно, ми мислимо про Кейнса насамперед як про економіста, який заснував цілу школу економічної думки, виходячи з ідеї про можливість державного втручання в часи економічної кризи.

Але, безперечно, ти маєш рацію, що він дійшов своїх висновків, спираючись на особистий досвід. На цьому зупинимося дещо згодом. А наразі в найзагальніших термінах: у Кейнса є прекрасне формулювання про світ перед Першою світовою: мовляв, для подорожей не треба було паспорта, досить було просто відправити слугу в банк, узяти там необхідну кількість золотих зливків, тоді забронювати місце на поромі — і ось ти в дорозі. Можливо, Кейнс та інші мали рацію, кажучи, що на зламі XIX та XX століть ситуація покращувалася. Міжнародна торгівля зростала. Австрійці розширювалися на південь до Середземномор’я; навіть у Росії, здавалося, аграрна реформа нарешті почала серйозно змінювати сільське господарство.

То й справді була доба — в економічному сенсі, а не політичному чи ідеологічному — безмежної самовпевненості. Ця впевненість набирувала двох форм. Економісти-неокласики та їхні послідовники дотримувалися погляду, що справи капіталізму ідуть якнайкраще, і далі йтимуть добре, і навіть що капіталізм містить у собі джерела й ресурси необмеженого самовідновлення. А ще було паралельне, не менш модерністське бачення, згідно з яким капіталізм — незалежно від того, чи він успішний зараз, — був системою, приреченою на занепад і крах під тягарем власних конфліктів і суперечностей. З дуже різних вихідних точок обидві перспективи були скеровані вперед, як і обидві відзначалися немалою самовдоволеністю в аналізі.

Два десятиліття після завершення економічної депресії кінця XIX століття стали першою великою добою глобалізації; світова економіка справді починала інтегруватися так, як це передбачив Кейнс. І саме тому навіть нині нам складно вповні усвідомити масштаб занепаду після Першої світової і темпи скорочення економік у міжвоєнний період. Упровадження паспортів, повернення золотого стандарту (у Британії 1925 року його поновив, усупереч засторогам Кейнса, канцлер державної скарбниці Вінстон Черчилль), обвал валют, зменшення обсягів торгівлі.

Імовірні наслідки всього цього можна розглядати, зокрема, так: щоб вийти на рівень 1914 року, навіть провідні економіки багатої Західної Європи мали пережити кілька десятиліть спаду й протекції, аж до середини 1970-х років. Коротко кажучи, індустріальні економіки Заходу (за винятком Сполучених Штатів) пережили шістдесятилітній спад, позначений двома світовими війнами й небаченою економічною депресією. Це більшою мірою, ніж будь-що інше, формує тло й контекст усього, що ми обговорювали, навіть світової історії минулого століття.

Коли Кейнс писав свою «Загальну теорію зайнятості, відсотків і грошей» (перше видання 1936 року), його цікавила — чи й поглинала — проблема стабільності й дестабілізації. На противагу класичним економістам і їхнім спадкоємцям-неокласикам (його ж учителям), Кейнс був переконаний, що умови непевності — і супровідну соціальну та політичну незахищеність — у капіталістичних економіках слід трактувати як норму, а не виняток. Словом, він пропонував теорію світу, яку щойно прожив: стабільність — аж ніяк не нормальний стан ідеальних ринків, стабільність — непередбачуваний і навіть рідкісний побічний продукт нерегульованої економічної діяльності. Втручання в тій чи тій формі було необхідною умовою економічного добробуту, а інколи — самого виживання ринків як таких. За виразно англійською манерою цей висновок зводився до Цвайґового формулювання: колись ми думали, що все стабільне, тепер ми знаємо, що все плинне.

Так, це дуже вражає: у першому розділі «Учорашнього світу» йдеться про безпеку, безпеку як щось утрачене. Тут Цвайґ говорить не лише про те, що була війна і все змінилося. Усе, що було в його молодості й що він згадує так детально та ностальгійно, — батьківський дім, передбачуваність життєвих шляхів і ролей — тягло за собою і потребувало ширшої економічної стабільності, яку було вже не відновити.

Мені здається, цю ситуацію можна розглядати й негативно. По Першій світовій, коли бракувало обнадійливої та реальної глобальної торгівлі, проект усамостійнення національних економік став темним боком європейського XX століття. Зрештою і нацистів, і совєтів нестримно вабив масштаб як підстава добробуту: маючи вдосталь територій, виробничих потужностей і робітників, можна було досягти самодостатності й так відновити стабільність глобальної торгівлі та обміну — на власних умовах.

Тому, як казав Сталін, якщо соціалізм уже встановлено в одній країні, не так важливо, що світову революцію відкладено на не-визначений термін. І, як був переконаний Гітлер, якщо маєш удосталь Lebensraum [життєвого простору], можна досягти чогось подібного: автократії на користь вищої раси.

То було прагнення створити новий тип імперії вкупі з відчуттям, що постімперські національні держави просто замалі. У 1920-х австрійців охопила економічна Lebensunfahigkeit — переконання, буцім Австрія, яка втратила все і скоротилася до такої малої та зубожілої гірської території, не зможе існувати як незалежна одиниця. Саме слово відображає настрій тих років: «нежиттєздатність».

Однак пам’ятаймо, що міжвоєнна Австрія, попри зменшення території та потужностей, могла похвалитися надзвичайно розвиненим, зрілим соціалістичним рухом, який зазнав поразки й остаточно занепав лише внаслідок подальших реакційних переворотів: спершу 1934-го, а потім і 1938 року Австрія була квінтесенцією всього, що Перша світова війна принесла в континентальну Європу: ризику й навіть імовірності революції; прагнення (і неможливості) самодостатньої національної держави; дедалі складнішого мирного політичного співіснування у громадському просторі, не підкріпленого економічними ресурсами.

Видатний історик Ерік Гобсбаум дивовижно описував своє дитинство та юність у Відні 1920-х років: мовляв, почуваєшся підвішеним у забутті поміж світом, який уже знищено, і світом, який іще не народився. І саме в Австрії знаходимо витоки іншої великої течії сучасної економічної теорії, що кардинально суперечить висновкам, пов’язаним із працею Кейнса: цю течію ототожнюємо з творами Карла Поппера, Людвіґа фон Мізеса, Йозефа Шумпетера, а передусім — Фрідріха Гаєка.

Три чверті століття після австрійської кризи 1930-х можна розглядати як дуель між Кейнсом і Гаєком. Кейнс, як я вже казав, починає зі спостереження, що в умовах економічної нестабільності марно було би сподіватися стабільних результатів, тож краще розробити способи державного втручання задля їх досягнення. Гаєк, цілком свідомо опонуючи Кейнсу й виходячи з австрійського досвіду, у «Шляху до кріпацтва» стверджує, що втручання — тобто планування, хоч із якими благими намірами і хоч у якому політичному контексті — неминуче погано закінчиться. Книжка побачила світ 1945 року, і найцікавіше в ній — передбачення, що на