Читати книгу - "Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 9

Поліна.

Жодного разу ні за ким не підглядала. Ну добре, може й було коли, але я просто не запам'ятала. А зараз. Заціпеніла й не знаю що робити, як відвести очі.

Після сутички з Майклом потрібне було безпечне місце де можна: заспокоїтися, висушити сльози й, перевести подих. От я й, почимчикувала у свій найулюбленіший сховок - стареньку мамину автівку, яка доживає свого віку в одному з гаражів неподалік будинку. 

Саме там відчуваю такий потрібний мені останнім часом затишок, ковзаючи пальцями по пошарпаному сидінню біля водія, де так часто їздила я, коли мама була за кермом. Ми багато сміялися, а інколи наспівували улюблену пісеньку, чи просто говорили про все і ні про що конкретно. Це був наш час, наші емоції. Моє дитяче і світле щастя.

Але мами вже немає в живих, а я тут перед напіввідчиненим гаражем.

Завмерла, боячись поворухнутися. 

Батьки завжди вчили, що підглядати не можна. А особливо за дорослими потайки. 

Я вже далеко не дитина тому розумію, що відбувається там, у глибині гаражного приміщення. Напівтемрява, але це не заважає роздивитися деталі. Те що відбувається між моїм зведеним братом і його дівчиною. 

Напевно так виглядає пристрасть. Справжня. Непідробна. Коли тебе стискають в обіймах і цілують то палко, то ніжно, обпалюючи та зминаючи вуста. Торкаються. Пестять… І ці пестощі стають все більш і більш відвертими. 

Моя перша справжня візуалізація того, що з давніх давен відбувається між чоловіком та жінкою.  Я бачила це й раніше… В фільмах. Але це трішки інше. В кіно відчувається гра акторів, і ти чудово розумієш, що це сценарій… Ти або віриш в їх гру і переживаєш слідкуючи за перебігом подій, або просто шукаєш пульт, щоб перемкнути на інший канал, не відчуваючи жодних емоцій. 

Зараз я відчуваю. І це лякає і захоплює водночас. А ще… Щось невідоме розпускається десь глибоко всередині. Моя тітка б сказала, що ці думки соромітницькі і справжня англійська леді, чи хоча б молода панна не має допускати таких думок, та вже запізно. Червонію, дихаю через раз…

Неймовірне враження. Навіть можна приписати до першого досвіду. Правда таке тримають в таємниці. Якщо, звичайно, тебе не застукають “на гарячому”...

Обережно та тихо заткую. Адже розумію, що я лише непроханий свідок. І взагалі, якщо дізнається Клара, то на горіхи отримають всі… 

Нарешті, ховаюся за рогом. Маю надію, що мою присутність ніхто не помітив. 

Швидко прослизаю у середину будинку. Тихо крадуся до своєї кімнати. Як добре, що на своєму шляху нікого не перестріла. Причиняю двері за собою. Лягаю на ліжко, заплющуючи очі. А уява малює продовження, от тільки замість Соні хто? Ці картинки перед очима лякають і збуджують одночасно. Картаю себе, що цього робити не можна і продовжую. Серце колотиться, важко дихаю…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍