Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Розділ 8

- Ти? – прошипів я. - Що ти тут робиш? Чому повернулася? Іди, куди йшла! – я зірвався на крик. – За тобою полює пів «Смарагду»! Хто ти така? Що ти за Кі? Ключ? Що за ключ? Так тебе називали хлопці з корпорацій. Навіщо ти їм потрібна?

Мої фрази вилітали і, здавалося, вдаряли дівчину навідліг по обличчю. Вона щулилась, кривилась, здавалось – ось-ось заплаче. А коли я замовк, захеканий, відповіла:

- Я... Я не пам’ятаю...

О-о-о! Я мало не вилаявся. Завів мотоцикла, тицьнув їй другий шолом і наказав:

- Сідай і міцно тримайся!

Запрошувати вдруге дівчину не довелося: натягнула шолом і миттєво вмостилася позаду, обхопила мене обома руками за пояс – і я рвонув по дорозі, аж курява знялася...

Мчав безлюдними вулицями «Смарагду» і скрегоав зубами від злості й гніву. Перш за все, на себе. Чому піддався жалю та співчуттю? Хто вона мені, ця мала? Хай би розбиралася сама з людьми з корпорацій та кібербратчиками... В нашому світі кожен сам за себе!

Повз нас проїхала поліцейська машина, мабуть, поїхали до мого будинку. Там уже, напевно, отямилися й хлопці з корпорацій. Буде гаряче.

Я намацав язиком розпатрошений зуб. Він повільно затягувався, емаль вже тонкою плівкою покривала його середину. Все. Активація «Мороку» тепер можлива через деякий час, поки система перезавантажиться і внесе зміни сама в себе. Наступного разу вона діятиме по-іншому, але все одно так, як потрібно мені.

Страшенно боліла голова, просто розколювалася. Рух величезних потоків інформації, що проходили через мій змінений мозок, давався взнаки. Хоч би не зомліти під час їзди.

Я в’їхав у восьмий сектор, проїхав повз великий супермаркет, що сяяв яскравими вогнями у сутінковому місті, перетнув Крилатий міст і зупинився вже аж у дворі високого спареного хмарочосу. Сонце майже сховалося за обрій. Два будинки-близнюки, схожі на довгі поцятковані вікнами бетонні коробки, здавалося, впиралися в ще світле, але вже пошерхле від вечірніх хмар небо. Тут я мав місце у підземній парковці. Заїхав туди, вже майже нічого не бачачи перед собою. Заглушив мотор, стягнув шолом і промовив до Даяніри, котра ще вовтузилася з шоломом:

- Ліфт праворуч, - вказав, відчуваючи, як кінцівки наливаються свинцем. - Сорок п’ятий поверх, квартира чотириста тридцять два. Там є робот. Він допоможе, - ще зміг дістати з кишені ключі, але вони випали з моєї долоні, бо я впав біля свого «Ендрю».

Останнє, що запам’ятав – це дивне питання, яке поставила дівчина:

- А руки повинні бути чорними?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍