Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Ага, поговориш з тобою. Чого очима кліпаєш? Треба вогонь розпалити. У бесагах татарина напевно знайдеться чим живіт набити. Та й просушитися не завадить. Ще й на полудень не навернуло, а ми вже другий раз мокнемо... Люльку я погасив, то вже вибач. Але ж сама люлька не потонула?.. То ж не кисни — а гайни за жаром.

Я хоч і не розповідав Василеві про своє багаття, але здогадатися не складно. Чимось же я перепалив ремені.

— Угу…

Легко сказати: «Метнися». Не в сенсі відстані, а скільки часу пройшло... Багаття майже повністю прогоріло. Лиш де-не-де під попелом жар жеврів. Поки знову сіна насмикав... вуглинки роздув. Поки знову розпалив. Правда, в цей раз чекати на жар не став, — підхопив пару палаючих гіляк і, розмахуючи ними, як олімпієць факелом (тотожності з древнім елліном надавала відсутність одягу), побіг назад.

Начебто і недовго возився, а до мого повернення одежа ординця, вже випрана, сушилася розвішана на нижніх гілках найближчих верб. Трупи обох людоловів теж кудись зникли, а Василь щось тихенько насвистуючи, розсідлував бахмата.

— Тебе тільки за смертю добре посилати, — пробурчав запорожець, киваючи на заготовлений хмиз. — Довго смерті чекати доведеться... Розпалюй вже... На жаль, з їжею не густо. Всього пара коржів і шматок конини. Зате, знайшов мішечок з турецькими зернами. Бусурмани з нього відвар роблять — кавою називається. Не доводилося куштувати? Істинно пекельне зілля. Гірке, зараза, мов полин. Чорне — як смола. Зате сон відганяє. А нам з тобою цієї ночі спати не доведеться. Так що, дуже доречно.

Запорожець говорив стоячи за конем і при цьому час від часу нахилявся. Відповідно чубата голова його то виникала над холкою, то знову зникала, викликаючи в пам'яті щось напівзабуте.

Сунувши палаючі гілки під купу хмизу, я дивився на козака, намагаючись пригадати, що ж саме нагадує мені ця картина. Смутно знайоме і, як би, в тему.

— Ти, Петрусю, не хвилюйся...

Василь нарешті показався весь. Уже підперезаний шаблею, з бесагами через плече і сідлом, затиснутим під пахвою. Саме ця, остання деталь і доповнила картину, що крутилася в голові, останнім пазлом.

«Оце, так я! Оце молодець! Схоже, починаю звикати до нового життя... якщо розумні думки в голову полізли. Як так і далі піде, доведеться прискореними темпами повертати вміння розмовляти. На мигах багато не розкажеш»

— Бачу, що ратній справі ти не навчений, так що в бій не пущу... — продовжував тим часом Полупуд. — Тож вибачай — будеш на підхваті... Я сам в табір проберуся, не вперше... Головна заковика, чим би таким увагу голомозих відвернути, щоб не відразу на мене напосілися. О, придумав! Свиснеш здалеку... І поки бусурмани будуть тебе виглядати, я решту зроблю.

«Не навчений, кажеш? Це з якого боку подивитися... Так, самому повоювати не довелося, але ти, друже, навіть не уявляєш у скількох битвах я брав участь, як читач і глядач. Так що не поспішай з висновками, козаче Василю. Зараз я тебе трошки здивую... Глядиш, і свистіти не доведеться»

Уже відпрацьованими жестами я привернув увагу запорожця, а далі більш-менш стерпною пантомімою і малюнками, став викладати задумку, призначену для відвернення уваги ординців. Без найменших докорів сумління запозичену у Майн Ріда...

Запорожець якийсь час не надто уважно видивлявся на мої пояснення, зате коли зрозумів, захоплено ляснув себе по стегнах, а потім аж навприсядки пустився від надміру почуттів. Я взагалі помітив, що Василь легко впадав у крайнощі і не соромився почуттів. Не стримував емоцій... Якщо сміявся, то гучно реготав, хапаючись за живіт, а якщо засмучувався — то замалим не плакав.

— От сміхота! — не вгавав козак. — До чого ж спритно придумав, псячий син... Побий мене вража сила, Петрусю, ​​якщо твоя затія не сподобається бусурманам! Щоб мене чорти в пеклі з вил не знімали, якщо татарва не накладе в шаровари зі страху! Вони ж забобонні до гикавки! І від такого «на добраніч», мені ще бігати за ними по степу доведеться! Добре, що не встиг трупи в річку скинути... На, тримай паляницю — підкріпися трохи. Бачив, бачив, як ти очима по недоїдках біля багаття нишпорив. Чого почервонів? Діло житейське... Хто сам голодував, той іншому не дорікне... А я тим часом все підготую... Ото повеселив... Буде що братчикам розповісти, коли на Запоріжжя повернемося... Пупці надірвуть...

Я стягнув з гілки штани, після прання вони здавалися більш-менш чистими і нарешті одягнувся. Досить нудизмом займатися. Не біда, що мокрі... Зате цілі. На мені швидше висохнуть. Сонце вже високо... Аби налізли.

Це я так жартую. Проблемами економії тканини і підгонкою одягу по фігурі, тутешнє індпошиття не страждало — в шаровари можна було легко втиснути ще парочку таких як я або зробити невелике шатро... Мабуть, звідси і пішла приказка — не підперезаний, що голий. Бо цей лантух, виключно через непорозуміння іменований штанами, сам триматися на стегнах не збирався.

Загалом, незважаючи на те, що паляниця виявилася прісною і черствою, немов була спечена не з муки, а меленої кори, коли Василь всипав у вируючий казанок жменю трофейних зерен, і над багаттям поплив аромат свіжозвареної кави — я зрозумів, що життя потихеньку налагоджується.