Читати книгу - "Пробуджені фурії"

приблизно по пів мільйона років.

І їм потрібні були певні вдосконалення — однозначно.

А тепер те вдосконалення сиділо навпроти мене, ділило зі мною кайф від ендорфінів військового призначення й глипало в порожню склянку з-під віскі.

— А чого ти підписалася? — спитав я її, щоб заповнити тишу.

Вона знизала плечима.

— А чого люди взагалі підписуються на таке лайно? Гроші. Думаєш собі, що за перші кілька рейсів відіб’єш кредит за чохол, а далі складатимеш решту на добру таку купку.

— А воно не так?

Крива посмішка.

— Ні, не так. Але знаєш, це цілий стиль життя. А тоді ще витрати на обслуговування, покращення, ремонти. Гроші так швидко витрачаються, що аж дико. Забрав — і знову спалив. Важко накопичити на те, щоб піти назавжди.

— Ініціатива не може тривати вічно.

— Хіба? Той континент ще чистити й чистити. В деяких напрямках ми не пропхнулися далі, як на сотню кілометрів від Драви. Та й тоді весь час треба зачищати будинки всюди, де ти був, щоб віймінти не залишилися за спиною. Подейкують, що до початку нового заселення мине ще мінімум десяток років. І скажу тобі так, Мікі, особисто я думаю, що це гімняний оптимізм, виключно для споживання широкими масами.

— Та годі. Нове Хоко не таке велике.

— Вгадайте, хто тут бісовий чужосвітник, — вона показала язика, і в цьому жесті було більше маорійського виклику, ніж дитячої грайливості. — За твоєю міркою, може, й невеликий — впевнена, що там, де ти був, є континенти по п’ятдесят тисяч кілометрів завширшки. А тут трохи інакше.

Я всміхнувся.

— Сильво, я тутешній.

— А й справді. Новопешт. Ти казав. То не говори, що Новий Хоко — маленький континент. Після Кошута він найбільший з тих, що в нас є.

Якщо по правді, то в Міллспортському архіпелазі було більше суші, ніж в Кошуті чи Новому Хоккайдо, але, як зазвичай буває з острівними групами, які складають основну частину наявних земельних ділянок Світу Гарлана, чимало тієї суші складали мало до чого придатні гористі місцини.

Хтось міг би подумати, що коли вже планета на дев’ять десятих укрита водою, а в тій сонячній системі нема інших придатних до життя біосфер, то люди тут берегтимуть нерухомість. Хтось би подумав, що вони мали б розумно підходити до розподілу й використання земель. Хтось би міг подумати, що ті люди не змагалися б у дурних дрібних війнах за володіння корисними територіями, не застосовували б зброю, яка залишає театр бойових дій непридатним для людського поселення на сотні років уперед.

Було б логічно, хіба ні?

— Піду спати, — пробурмотіла Сильва. — Завтра важкий день.

Я перевів погляд на вікно. Надворі на світло ліхтарів Анжьє наповзав світанок, розбавляючи його блідо-сірою барвою.

— Сильво, зараз уже завтра.

— Еге ж, — вона підвелася й потягнулася, поки десь не хруснуло. Ядвіга на кріслі щось пробурмотіла й випростала кінцівки у звільнене Сильвою місце. — Аероплав не злетить до обіду, а ми найважче вже зібрали. Слухай, якщо хочеш затусуватися, йди до кімнати Ласа. Не схоже на те, що він повернеться. Ліворуч від ванної.

— Дякую.

Вона кволо всміхнулася.

— Нема за що, Мікі. Найменше, що я можу зробити. Добраніч.

— Добраніч.

Я подивився, як вона бреде до своєї кімнати, перевірив час і вирішив не спати. За годину я зможу повернутися до Плекса, не порушивши того танцю но, в якому зайшлися його дружки з якудзи. Я оцінив поглядом кухонний куток і подумав про каву.

То була остання моя притомна думка.

Драні синтетичні чохли.

Розділ четвертий

Мене розбудило гупання. Хтось такий накручений хімією, що забув, як дати раду розсувним дверям, вдався натомість до неандертальської тактики. Гуп, гуп, гуп. Я поблимав залиплими від сну очима, силкуючись сісти в кріслі рівно. Досі коматозна з виду Ядвіга так само простяглася собі навпроти. Цівочка слини збігла з кута її губ і розмочила клаптик потертої бела-бавовняної оббивки крісла. З вікна навпроти до кімнати лилося яскраве світло, що зробило повітря в кухонному кутку переливчасто-імлистим. Щонайменше пізній ранок.

Лайно.

Гуп-гуп.

Я підвівся, і відчув на боці іржаву смужку болю. Здавалося, що поки я спав, Оррові ендорфіни вивітрилися.

Гуп, гуп, гуп.

— Що це за гімно? — прокричав хтось із внутрішніх кімнат.

Зачувши голос, Ядвіга засовалася на кріслі. Вона розплющила око, побачила, що я стою над нею і разом скинулася в якусь подобу захисної стійки, а тоді трохи розслабилася, коли пригадала.

— Двері, — сказав я, почуваючись тупо.

— Еге ж, — буркнула вона. — Чую. Якщо це знову Ласло забув свій код, він допроситься черевика в пахвину.

Гупання спершу стихло — імовірно, через голоси, що почулися зсередини. Та раптом знову продовжилося, неначе зазубрений біль у скроні.

— Та відчиніть уже ті всрані двері! — жіночий голос, але незнайомий. Імовірно, це нарешті прокинулася Кійока.

— Зараз, — гукнула Ядвіга у відповідь і почовгала через кімнату. Її голос стишився до бурмотіння. — Може, хтось уже спускався донизу і зареєструвався на рейс? Ні, зрозуміло, що ні. Чую, чую. Вже йду.

Вона бахнула по панелі, двері склалися й відсунулися вбік.

— У тебе якийсь довбаний розлад рухового апарату? — в’їдливо спитала вона того, хто стояв зовні. — Ми чули тебе й перші дев’яносто сім ра… Гей!!!

Почулася коротка сутичка, а тоді Ядвіга знов залетіла до кімнати, силкуючись не впасти. Слідом за нею постать, що видала штурхана, досвідчено просканувала кімнату за один прохід, відмітила мою присутність ледь вловимим кивком і застережливо помахала пальцем Яді. Гидка посмішка, повна по-модному формованих зубів, пара димно-жовтих окулярів доповненого зору з лінзами заледве сантиметр заввишки й розведені на обидві щоки крила татуювання.

Щоб здогадатися, що буде далі, не треба було мати багатої уяви.

Через поріг переступив Юкіо Хіраясу. За ним увійшов другий бугай, клоновано-ідентичний до того, що відпихнув Яду, тільки цей не посміхався.

— Ковачу, — Юкіо помітив мене тільки зараз. Його обличчя було маскою задушеного гніву. — Якого всраного дідька ти тут забув?

— Ти вкрав мою репліку.

Периферичним зором я побачив, як ледь сіпнулося обличчя Ядвіги — скидалося на розмову по внутрішньому зв’язку.

— Тобі сказали, — рубонув Юкіо, — не лізти під ноги, поки ми не будемо готові. Не влазити в халепу. Хіба це аж всертися як важко?

— Це і є твої могутні друзі, Мікі? — то був голос Сильви, що пролунав із дверей ліворуч од мене. Вона стояла, загорнувшись у халат, і з цікавістю дивилася на прибулих. Чуття підказало мені, що десь позаду на сцену вступили Орр і ще хтось. Я помітив рух,