Читати книгу - "Пробуджені фурії"

що відбився на лінзах окулярів м’язистих клонів Юкіо, а також побачив під тими димчатими лінзами легеньке напруження в їхніх обличчях, коли вони зафіксували нових гравців.

Я кивнув.

— Можна й так сказати.

Очі Юкіо стрибнули на її голос, і він насупився.

Можливо, його сіпнуло від звертання «Мікі», а може, й від співвідношення трьох до п’яти, в якому він опинився, увійшовши сюди.

— Ти знаєш, хто я, — почав він. — Тож нічого не усклад…

— Я тебе не знаю, хоч ти всрися, — рівно сказала Сильва. — Але я знаю, що ти прийшов до нас без запрошення. Тому краще тобі просто піти.

Обличчя якудзи спалахнуло недовір’ям до почутого.

— Так, чухрай звідсіля, — Ядвіга викинула вперед руки в якомусь гібриді бойової стійки й жесті, що виражав непристойне запрошення покинути приміщення.

— Ядо… — почав я, але ситуація вже вийшла з-під контролю.

Яда летіла вперед, виставивши підборіддя, явно намірившись випхати здорованя-якудзу через двері, щоб зрівняти з ним рахунок. Бугай витягнув руку, не перестаючи скалитися. Яда обдурила його дуже швидким рухом, обминула простягнуту руку й кидонула ним об підлогу, застосувавши прийом дзюдо. Позаду мене хтось закричав. А тоді Юкіо мовчки видобув звідкись крихітного чорного частинкового бластера і вистрелив ним в Яду.

Вона повалилася, на мить освітлена спалахом розряду, наче в стоп-кадрі. Сморід підсмаленого м’яса розійшовся кімнатою. Усе завмерло.

Я, певно, смикнувся вперед, бо мене заблокував другий бугай із шокованим виразом обличчя, а в руках у нього з’явилася пара кулестрілів «Сегед». Я завмер і виставив поперед себе руки. Інший бугай хотів підвестися з підлоги й перечепився через тіло Яди.

— Так, — Юкіо оглянув решту кімнати, махаючи бластером здебільшого в напрямі Сильви. — Годі. Я не знаю, що у вас тут за лайно коїться, але ти…

Сильва витиснула одне слово.

— Орр.

В закритому приміщенні знову прогриміло. Цього разу — зі сліпучою блискавкою. Я коротко встиг побачити подобу розметаних та розгалужених завитків білого вогню, що пролетів повз мене і ввігнався в Юкіо, в його охоронця, що стояв переді мною, і в того, що й досі намагався підвестися з підлоги. Охоронець простягнув руки вперед, ніби приймаючи в обійми той вибух, що огорнув його від грудей і до підлоги. Він широко розкрив рота. Його окуляри переливалися полум’ям, відбиваючи спалах.

Вогонь пригаснув і розплився переливчасто-фіолетовими плямами післясяйва по всьому моєму полю зору. Я кліпав, намагаючись детально все розглянути.

Від охоронця на підлозі залишилися дві задимлені половинки, і досі з «Сегедами», міцно затиснутими в кулаках. Надмірний розряд стопив його долоні й зброю в одне місиво.

Той, що підводився, так і не встиг цього зробити. Він знову лежав поруч із Ядою, та й то лиш та його частина, що раніше була нижче ребер.

У Юкіо посередині з’явилася наскрізна дірка, в якій колись були всі внутрішні органи, що він їх мав. Обвуглені ребра стриміли з країв верхньої половини бездоганно овальної рани, крізь яку було видно кахлі підлоги — все скидалося на дешевий спецефект з експерії.

Кімната сповнилася різким смородом випорожнених кишок.

— Гм. Здається, спрацювало.

Орр пройшов повз мене, щоб роздивитися те, що вочевидь було справою його рук. Він і досі був голий по пояс, і я побачив досі розкриті випускні отвори, що утворювали вертикальну лінію з одного боку спини. Вони скидалися на чималі риб’ячі зябра, що коливалися по краях, виводячи назовні тепло. Він попрямував до Ядвіги й схилився над нею.

— Вузький промінь, — встановив він. — Винесло серце й більшу частину правої легені. Вже нічого не вдієш.

— Хто-небудь, причиніть двері, — запропонувала Сильва.

Усе пройшло доволі стрімко, як військова нарада. Ця команда списантів мала кілька років спільно проведеного часу в бойовій прошивці за спиною, і вони перемовлялися миготливою стенографією, що покладалася на внутрішній діалог і стислу жестову мову такою ж мірою, як і на звичайні слова. Тренована посланська інтуїція, що працювала на повну потужність, ледь-ледь дозволяла мені розуміти й устигати за ними.

— Доповісти? — Кійока, сухорлява жінка в чохлі, що міг бути тільки вирощеною на замовлення маорійською моделлю. Вона не зводила очей з Ядвіги, що лежала на підлозі, й кусала губу.

— Кому? — Орр наділив її швидким жестом з великого пальця й мізинця.

Його інша рука простукала лінію по обличчю.

— О. А він?

Сильві щось зробилося з обличчям, вона показала кудись униз. Я не вловив, здогадався й ухопився за здогад.

— Вони приходили по мене.

— Трясця, та невже? — Орр дивився на мене з почуттям, близьким до відкритої ворожості. Отвори на його спині й грудях позакривалися, але, дивлячись на його велетенську м’язисту статуру, неважко було уявити, як вони розкриваються для нового залпу. — Ох і добрі ж у тебе друзяки.

— Не думаю, що вони б перетнули межу, якби Яда не стрибнула на охоронця. То було непорозуміння.

— Непоро… Падло. — Його очі розширилися. — Яда загинула, срака ти з вухами.

— Вона не справді померла, — уперся я. — Можна вирізати пам’ять і…

— Вирізати? — слово пролунало смертельно тихо. Він підступив ближче, насунувшись на мене. — Ти хочеш, щоб я патрав друзів?

Відшукавши у спогадах положення сталево-сірих випускних трубок, я здогадався, що більша частина його правого боку була штучна, і що п’ять випускних отворів живляться від блоку, встановленого десь у нижній половині грудної клітки. Завдяки недавнім проривам у нанотехнологіях, великі розряди енергії на близьких дистанціях можна спрямовувати майже куди завгодно. Провідні наночастки їхали на розряді, як серфер на хвилі, засмоктуючи енергію й тягнучи локальне поле туди, куди їх спрямувала програма запуску.

Я подумки зробив собі зарубку — якщо доведеться на нього напасти, заходити зліва.

— Пробач. Я просто зараз не бачу іншого виходу.

— Ти…

— Орре, — Сильва рубонула долонею вбік. — Мотлох, тут, час. — Вона похитала головою. Інший знак, великий і вказівний пальці з силою розділені пальцями іншої долоні. З виразу її обличчя я здогадався, що вона також передавала щось через командну мережу. — Склад, де раніше. Три дні. Лялька. Спалити й витерти, зараз.

Кійока кивнула.

— Діло, Орре. Лас? Ох.

— Так, це можна зробити, — Орр не занурився в передачу цілком. Він і досі сердився й говорив повільно. — Тобто, так. Добре.

— Залізо? — знову Кійока, якийсь складний відлік на пальцях, нахил голови. — Струм?

— Ні, час є, — Сильва показала рівну долоню. — Орр і Мікі. Легко. І без доків. Це, це, може це. Вниз.

— Зрозуміло, — Кійока перевірила дисплей на рогівці, поглянувши вгору і вліво, щоб пробігтися даними, які перекинула їй Сильва. — Лас?

— Ще ні. Я просигналю. Рушай.

Жінка в маорійському чохлі зникла у своїй кімнаті