Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

метою вирвати Абіссінію з пут єресі, до яких вона, нажаль, потрапила.

У тропіках темніє швидко; кімнату заливало синюватим світлом сутінків, від чого слова єзуїта удавалися ще урочистішими.

— Це, насправді, так, — вимовив він благоговійно. — Щоб така висока місія, як духовне завоювання незліченного народу, стала справою істинної віри, треба щоб вона виконувалася всесвітньою, незаперечною силою, далекою від жодних земних амбіцій. Один лише Король Франції, найбільший католицький монарх, володіє подібною силою і може з успіхом довести цей задум до завершення без будь-якої власної зацікавленості. Усе подальше визначається цим задумом: папа признає його священним, а наш орден покірно його виконує.

Він витримав паузу, а потім додав злегка сердитим голосом:

— До того ж заходи, які не керуватимуться вищою духовною владою, та уживатимуться священнослужителями здебільшого неосвіченими, котрі ще й походитимуть з країни, позбавленої усілякої могутності, можуть диктуватися лише людськими інтересами…

Ця фраза завершилася довгим зітханням. Пригнічений же месьє де Майє вже навіть і не дихав.

— Ви дуже добре продумали всю справу, — продовжив єзуїт голосним, знову вельми дружнім голосом. — Це чудова ідея — доручити нашу амбасаду лікареві, який подорожуватиме разом з тим купцем. Треба тільки, щоб цей медик був французьким підданим, і щоб його супроводжував служитель нашого ордену.

Слуги занесли до кімнати смолоскипи, зачарування зникло, і розмова припинилася.

Вечеря пройшла весело. Єзуїт розповів безліч анекдотів про свої подорожі. Пані розпитували його про Версаль, про Рим. Він був блискучим, та звертався переважно до мадемуазель де Майє, батько якої з ніжністю подумав, що таким чином проявляється природна схильність служителів славетного ордену наставляти юні души на путь істинний.

Отець Версо висловив бажання, щоб його відвідали наступного дня двоє єзуїтів, які на той час жили в Каїрі. Месьє Масе узявся запросити їх. Розійшлися дуже рано, і консул залишився сам у своєму кабінеті. Він довго розмірковував над цією жахливою очевидністю: єзуїти насправді мали оту божевільну сміливість не тільки відправити посольство до Абіссінії, але й вирушити особисто до країни, де їх ненавиділи. Але найгіршим для месьє де Майє було зовсім інше: тепер належало відшукати в колонії неіснуючого лікаря-франка.

* * *

О сьомій ранку в морі теплого світла нерівними клаптями плавала нічна свіжість. У кронах високих дерев колонії франків було повно птахів, які щебетали в залишках тіні. Пил ще лежав на землі; коли ж його підіймали в повітря кроки перехожих, він уже більш не падав.

Метр Жюремі крокував піщаним узбіччям, навперемінно потрапляючи то в затінок від крон платанів, то на проміжки, освітлені сонцем. Він був щасливий, немов дельфін, котрий вистрибує з холодної води в гаряче повітря і знов повертається в воду. Ішов насвистуючи, і мав у руці пакунок з полотна. Консульські сбіри, як він і чекав, напередодні прийшли по нього з викликом до консульства.

Метр Жюремі в решті-решт цілком погодився з мудрими порадами Жана-Батіста. Він загорнув у полотнину деякі необхідні речі, чисту сорочку, маленьку Біблію, і прямував до в’язниці так само весело, як ходять по обіді на рибалку.

У дверях консульства його надто ввічливо зустрів один з прислужників. Відвів на другий поверх, а потім, крізь потайні дверцята у верхньому передпокої, завів до маленької кімнати повної свіжості: під її вікнами була крона величезної шовковиці. У центрі кімнати, майже заповнюючи її всю, стояв стіл, накритий до сніданку. Скісні промені падали на білу скатертину з вишитими гербами родини де Майє, відсвічували, відбиваючись рикошетом від кришталевих келихів, освітлювали карафу, наповнену помаранчевим соком, дві порцелянові чашки, свіжий хліб. Лакей відсунув стілець для метра Жюремі та запросив його сідати. Аптекар відмовився. Очевидно, все це було якимсь непорозумінням, яке мало незабаром прояснитися. Метр Жюремі хотів був сказати лакею, що відбулася помилка, що він прийшов до в’язниці, але той зник і залишив його стояти посеред кімнати зі згортком у руці, та підраховувати всі ті неприємності, яких коштуватиме йому це непорозуміння в не дуже віддаленому майбутньому.

Незабаром увійшов консул. Він виглядав дуже погано, мав червоні очі та наклав на обличчя надто багато рум’ян та пудри. Від цього його люб’язність дивувала ще більше.

— Метре Жюремі! Який я радий вас бачити! Але чому вам не запропонували сісти? Сідайте, будь ласка.

Відкинувши останні сумніви, аптекар умостив своє громіздке тіло на маленькому стільці. Консул наказав налити м’ятного чаю та задав тисячу дбайливих запитань стосовно молока, цукру, чайної ложечки і так далі. Метр Жюремі почав уже жаліти, що відкинув усіляку думку про рапіру, бо вона б йому допомогла одним ударом покінчити з цією комедією.

— Ви дуже добре попрацювали, — сказав месьє де Майє, не втримавшись при цьому додати, піднявши брову, — у моїй відсутності.

Метр Жюремі не знав, що й відповісти. Аби надати собі хоч якогось вигляду, він запхав у рот східне тістечко в формі рогалика і так чекав продовження.

Авжеж — оскільки він узагалі не був красномовною людиною, нічого було й сподіватися, що за подібних обставин у нього відкриється ораторський дар.

— Ваша справа потребує таланту, — знов заговорив консул. — Змішувати рослини, робити з них пасти, мастила, лаки, чи не так?

Метр Жюремі направо й наліво кивав головою, знизував плечима, та продовжував жувати.

Консул ходив кругом та навколо, це добре відчувалося. Але навколо чого? Дипломат випив чашечку кави одним ковтком, і аптекареві здалося, що справа зараз рішиться.

— Це може де завгодно стати у пригоді, себто ці суміші, так? Я чув, що ви робите навіть… ліки?

— Ось воно що, — подумав метр Жюремі.

І він почав часто дихати, немов антилопа, яка почула за собою тріск чагарнику.

— Нічого не бійтеся, — сказав консул, витягнувши пожовтілу від частого прання носову хустинку та витираючи губи. — Мої попередники були надто суворими з деякими з ваших колег, котрі займалися аптекарською справою та лікуванням без необхідних дипломів. Навіть я сам міг проявити деяку обережність, утім, цілком зрозумілу. У цьому краї стільки шарлатанів. Що ви про це думаєте?

Метр Жюремі двічі підняв брови, що месьє де Майє сприйняв, як згоду.

— Але відтепер, — продовжував він, — моя думка змінилася, і остаточно. Я бачив вас за роботою, звичайно, над картиною, але ж це байдуже. І, за моїми відомостями, про вас не скажеш нічого поганого. Якщо ви зізнаєтеся мені, що готуєте ліки, то, повірте, ви зможете після цього лише похвалитися моєю підтримкою. Я ж бо вірна людина, знаєте ви про це?

— Так, Ваша Ясновельможносте, — через силу вимовив метр Жюремі.

— От і добре, в такому разі, кажіть мені усе як на духу. Чи