Читати книгу - "Нямлик і Балакуча Квіточка, Леся Вороніна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли наполохані сантехніки намагалися розповісти друзям, знайомим чи міліції про те, що бачили під землею, їх відправляли до божевільні. Бо хіба можна було повірити, що у підвалі звичайного житлового будинку завелася волохата блакитна істота з великою пащекою й трьома рядами залізних зубів?
— Невже хижий діркокрут з’їв Митька? — тремтячим голосом запитала Олянка.
— На щастя, ні. Хоча, можливо, для сердешного Митька було б краще, аби його з’їли…
«Хлюп!» — це водограй, що майже перестав дзюркотіти зі стіни, вихлюпнув у кімнату довжелезний струмінь води.
Протилежна стіна вмить зробилася мокра-мокрісінька, а Олянка з Буциком ледве встигли ухилитися. Після цього голосно загули труби, а з-за стіни почулося чи зітхання, чи стогін.
Розділ четвертий,
де вражена Олянка слухає закінчення моторошної історії про слюсаря-сантехніка
й вирішує вступити у двобій із підземним лиходієм Жалібно-Скавчальським
— Чуєш? — прошепотів Буцик, дослухаючись до моторошних звуків. — Здається мені, що це Привид Здичавілого Сантехніка блукає таємними лабіринтами.
— Зажди, Буцику, а чому ж Митько не зміг урятуватися?
— Він втрапив до підвалу і почув скавчання діркокрута у Кусючий День. Цей день випадає лише раз на десять років і кожен, кого в цей день вкусить стіногриз чи діркокрут, перетворюється на привида. Тепер він сам має заманювати й кусати кожного, хто опиниться у вологому темному підземеллі й вирішить полагодити іржаві холодні труби…
— Он воно що! — вигукнула Олянка. — Тепер я розумію, чому в нас постійно пропадає вода, жахливо гудуть і гарчать труби, а з кранів іноді замість води тече коричнева грязюка.
— Авжеж! То все робота Здичавілого Привида.
— Який жах! — зойкнула Олянка. — А знаєш, мені шкода того сердешного Митька. Адже він перетворився на Привида Здичавілого Сантехніка не з власної волі. Можливо, якби його не вкусив отой підступний Жалібно-Скавчальський, Митько й досі б лагодив крани у нашому домі…
— Гаразд, годі базікати, — суворо промовив Буцик, — час діяти! Зараз я тебе зменшу, ти пірнеш у таємний прохід у стіні й пропливеш у нашу країну. Але май на увазі — щойно ти опинишся всередині, тебе на кожному кроці підстерігатимуть пастки й небезпеки! Ти сама маєш здобути одяг нямлика, а коли одягнеш його й промовиш чарівні слова, зможеш здійснити будь-яке бажання. Але лише одне! Тепер усе залежить тільки від тебе.
Нямлик упритул наблизився до дівчинки, Олянка чекала, що він почне водити у неї над головою руками й промовляти якісь чарівні слова — так робили чарівники у фільмах і книжках. Але Буцик підніс вгору руку і дав їй по носі щигля.
— Ти що?! — обурилася дівчинка. — Знайшов коли пустувати!
Але обличчя в Буцика було дуже серйозне. І раптом Олянка побачила, що нямлик почав рости, рости і перетворився на велетня, що височів над нею, мов гора. І все навколо Олянки стало великим і чужим: стіл, ліжко, крісло-гойдалка…
— Що зі мною? — промовила вона і не впізнала власного голосу. Він став тихенький і писклявий — точнісінько такий, як у нямлика.
Буцик нахилився до Олянки, обережно підставив долоню, і дівчинка вмостилася на ній, як на зручному кріслі.
— Ти готова?
— Так, — пропищала Олянка.
Буцик підніс дівчинку впритул до стіни, звідкіля пробивалися тоненькі водяні ниточки пустотливого водограю. Здавалося, що дзюркотливий бешкетник задрімав. Та варто було Олянці набрати повні груди повітря й пірнути всередину отвору, як вода звідти побігла весело й швидко.
На щастя, по той бік стіни Олянка відчула під ногами тверду поверхню. І хоча їй довелося брести по коліно у воді, вона почала повільно просуватися туди, звідки лилося тьмяне жовте світло.
Розділ п’ятий,
у якому дядечко Юліан, співаючи хвалькувату пісеньку,
наповнює басейн водою і необачно залишає свій одяг без нагляду
Колись, дуже давно, ще на початку знайомства з нямликом Буциком, Олянці довелося побувати в його країні. Двоюрідний дядько Буцика, Юліан, зміг провести Олянку крізь стіни й показати їй Країну Нямликів.
Але тоді вона залишалася дівчинкою, а тепер перетворилася на малесенького нямлика.
Несподівано перед очима дівчинки промайнула якась біла тінь. Спершу вона подумала, що то туман, який піднімається над водою. Але, придивившись, зрозуміла, що туман нагадує постать людини.
«Та це ж Привид Здичавілого Сантехніка!» — здогадалася Олянка і, радіючи, що стала такою маленькою й непомітною, чимдуж побігла геть від привида.
Врешті, коли довгий темний коридор, по дну якого текла каламутна вода, закінчився, дівчинка ступила на бруківку головного міста Країни нямликів.
Олянка весь час крутила головою й упізнавала вузенькі вулички з крихітними затишними будиночками, оточеними маленькими садочками й квітниками.
Усе місто нямликів освітлювали тисячі різнобарвних ліхтарів і ліхтариків. Біля входу до кожної садиби висіли таблички зі знайомими написами:
РОДИНА БЕРКИЦЬ-СТІНОЛАЗЕНКІВ,
РОДИНА ПАРКЕТНИКІВ-ДОБУВАЙЛІВ,
РОДИНА ЦІКАВСЬКИХ-ПІДГЛЯДАЙСЬКИХ,
РОДИНА ЩИГЛІВ-ЛОСКОТУНІВ,
РОДИНА БУЦИКІВ-ВІДЧАЙДУШНИХ…
Усі нямлики мирно спали, тільки з однієї садиби долинала весела пісенька. Дівчинці здалося, що вона вже чула цей пронизливий тонкий голосок, вона прислухалася й почала розрізняти слова:
Веселий, кмітливий і дужий,
Міцний і твердий, як титан,
До холоду й спеки байдужий
Це я — Юліан! Юліан!
Хай стіни гризуть стіногризи,
Хай пастку ладна діркокрут,
Та нямлик прудкий, мов пантера,
Стрибає і там він, і тут!
Хто знає усі таємниці?
Хто легко приборкає кран?
Хто воду умить перекриє?
Це я — Юліан! Юліан!
Олянка обережно наблизилася до паркану, що оточував садибу співочого нямлика. Востаннє, коли вона тут була, Юліан мешкав у коробці з-під чобітків.
А ось тепер дівчинка побачила, що опецькуватий бородатий нямлик звів собі цілий палац — із вежами, відкидними місточками й фортечним муром.
Юліан побудував собі не лише житло — посеред садочка, освітленого ліхтариками, виблискував басейн.
Олянці здалося, що вона вже десь бачила маленькі різнокольорові квадратики, прямокутники й кружечки, з яких складався палац Юліана.
— Та це ж мій конструктор, — прошепотіла дівчинка й пригадала, що вже кілька місяців марно шукала його по всій квартирі.
Але зараз не час було з’ясовувати, чому її іграшка опинилася у хвалькуватого нямлика. Здається, час було вдатися до чарів…
Саме в цю мить Юліан закручував великий кран, з якого в басейн наливалася вода. І хоча
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нямлик і Балакуча Квіточка, Леся Вороніна», після закриття браузера.
