Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

до «штучного» у них прекрасно вживається з любов’ю до продуктів білої магії, усім цим покращеним коням, кроликам і коровами (хоча, на мій погляд, різниці нуль). Міс Клементс належала саме до цієї категорії «бадилля». Досвід Редстона навчив мене, що суперечки з такими особами — справа безсенсовна і непродуктивна.

Після розлогої лекції про велич і унікальність техномагії, ми, нарешті, почули, що нам слід буде шукати — усім присутнім показали малюнки, схеми і реконструкції давніх об’єктів. Це були такі маленькі, з купою прямих кутів, жучки різного розміру і з різною кількістю лапок, без якихось видимих відмінностей між переднім і заднім кінцями. Остання обставина мене дуже розвеселила, але я встиг стримати свої веселощі до повернення в нашу кімнату.

— Дарма регочеш, — зауважив дядько, спостерігаючи за моїми конвульсіями, — якщо ви знайдете хоч десяток таких, як оця, то окупите експедицію з лихвою. Ці штуковини раніше називали піщаними гнидами; те, що вони не природнього походження, стало ясно не так давно. З того моменту вони різко знадобилися всім — військовим, вченим, приватним розробникам. Що це, ніхто не знає, але всі хочуть. Я чув, що неушкоджене гніздо продалося з за півтора мільйони крон.

— Півтора мільйони… — веселощі з мене як вітром здуло.

— Не смій! — серйозно попередив дядько. — Думаєш, чому приватні підприємці не перекопали Острів уздовж в впоперек, наплювавши на заборони? Згадай зáмок! Там довкола темрява, там не було світла сотні, якщо не тисячі років. Кумекаєш, чим пахне?

Я кумекав. Та що там, від цеї думки мені одразу стало не по собі. Пам’ять запопадливо нагадала мені популярну теорію на цей рахунок: чим довше існує потойбічний феномен, тим біль сильним і непередбачуваним він стає. Не дивно, що тут такий фон! За тисячі років навіть примітивний чарик міг перетворитися на вогняний фантом, що вже казати про більш складних нежитів…

— Це ж у яке ми влізли… — почав я.

— А, дійшло, нарешті! — зрадів дядько. — Не дрейф! Просто треба добре дивитися на всі боки самому, на цю компанію надій мало. Ті два йолопи — просто вилиті куми Короля, та і про тітку цю інакше не скажеш.

В міфології Краухарда «кум Короля» означало — відмічений печаттю скорої смерті, приречений. В даному випадку, прізвисько близько відповідало реальності, аж занадто близько. Немислимо! Чому НЗАМПІС пустив нас сюди, зграю цивільних осіб у супроводі одного офіційного чорного мага? Мені з дитинства втлумачували, що при зіткненні з потойбічною силою головна зброя — непомітність, але вторгнення на Острів великої експедиції могло зостатися непоміченим лише випадково. Висновок може бути лише один — нас вирішили знищити.

Я — молодий, мені ще рано до Короля!

— Вуйку, а може нам звідси….

— Вчися, малюче! — суворо сповістив він. — Твоя Сила може знадобитися добі дуже скоро і дуже сильно.

Розрадив, називається.

Ми змовилися прокинутися раніше, до сніданку, і почати тренування, через необхідність яких я і опинився у цьому лайні.

— Не рано?

— Потім буде пізно.

Тут я згадав, як мене дратувала ще в дитинстві манера дядька Ґордона втішати — спочатку сказати, що «нічого страшного в подертих споднях нема», а потім додати «ну, відшмагають тебе для порядку, та й по всьому». Цікаво, він усвідомлює, що його племінник трошки виріс?

Сніданок оголосили на восьму, а ми відправилися на берег о сьомій — взяли рушники і зробили вигляд, що йдемо купатися. Чому би й ні? Влітку вода в бухтах добре прогрівається, а її чистотою на Острові Короля перейматися було б дивно — прозора, як сльоза. Від вчорашнього туману не залишилося і сліду, день надавався на сонячний і теплий, у хвилях, недоступні чорним прокляттям, мелькали зграйки мальків риб.

— Лізь он туди! — велів дядько, вказуючи на каменюку, яка недалеко стирчала з води.

— А може, ліпше на березі?

— Ну, якщо ти погодишся прикликати до себе всіх нежитів околиці…

Я зітхнув, роздягнувся і поліз у воду. Яка, між іншим, була досить тепла. Видряпатися на слизький валун була нелегко; вже балансуючи на його верхівці, я поцікавився:

— А далі що? — і тут же мене в дупу вжалив гострий камінчик. — Гей! Ти чого!?

— Викликай Силу!

— Як?!

— Як вперше викликав.

Наступна галька чиркнула мене по сраці.

— Викликай Силу!

— Дай мені хвильку!

Я спробував згадати обставини, за яких сталося Здобуття. Мені треба розізлитися? Чи злякатися? Знову камінь!

— Кінчай з цим! Ти що, здурів?

— Роби, що сказано.

— Я роблю!

— Ти робиш не те. Емоції полегшують виклик, але не є його частиною. Тобі потрібні не злість і не гнів, а Сила! Покажи мені її!!

— Хвилинку! — я гарячково намагався придумати, що робити. Набити йому пику? Він старший за мене і поки що сильніший.

— Краще. Продовжуй!

А що я зробив? Знову камінь!

— Не розслабляйся.

Я стиснув кулаки, так, що аж в очах потемніло, і почав тужитися зі всіх сил, поки, здавалося, мозок не став вичавлюватися назовні.

— Продовжуй, впевненіше!

Зберігаючи відчуття тиску, я ризикнув відкрити очі — переді мною рябіли і гойдалися якісь наче чорні хвильки, те саме полум’я, що сліпило мене під час Здобуття. І тут подих перехопило, в очах потемніло насправді, і я полетів з каменя нафіг. Дядько витягнув мене з води.

— На перший раз досить, — вирішив він, — відпочивай. І запам’ятай, що намагатися придушити власне Чорне Джерело означає перестати відчувати різницю між присутністю і відсутністю Сили, а відповідно, втратити над нею контроль. Спроба забути про свою суть для чорного мага завжди (завжди!) закінчується безумством. Здобуття Сили — дорога в один кінець. Вибору в тебе немає, ти повинен прикликати Силу знову і знову, поки вона не перестане асоціюватися з якоюсь певною емоцією і не розкриє себе повністю. Ти повинен навчитися сприймати її як руку або ногу. Це дається лише неперервною практикою, багатократним повтором. Зрозумів?

— Вдуплив, майстре! — лежачи на гальці, я намагався віддихатися. Перед очима плавили різнобарвні круги.

— Ти тратиш на виклик надто багато сил, але це з незвички, це мине.

Дуже сподіваюся! Нудота відступила, замість неї з’явилися слабкість і дрижання в м’язах. А ще тільки сьома ранку, нам ще цілий день працювати!

— Вставай! — дядько легко копнув мене в бік. — Ламай будь-які асоціації. Фізично ти зовсім не втомився, це ментальна ілюзія.

Ні фіга ж собі, ілюзія!

Ми, нарешті, пішли на сніданок. Я йшов мокрий і злий, дядько — теж мокрий, але переповнений почуття виконаного обов’язку. Наставник псячий! Якби у мене був вибір, хіба би я дозволив йому таке?

За сніданком життя стало цікавішим — до нас підсів Алех. Чорна Сила ще бродила в мені, я ледве стримався, щоб йому не нахамити (для білих це небезпечно).

— Ну, в чому справа?

Він м’явся:

— Можна, я буду жити у вашій кімнаті?