Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

class="p1">Це заява мене так здивувала, що я навіть забув, що сердився:

— Чого це раптом?

— Я… Та нічого, забий! — Він спробував відійти.

І нічого не пояснити? Не вийде! Я терміново знизив тон, підпустив у голос довірливих інтонацій і іронії. Білі, майже всі — емпати, що означає — мимоволі сприймають настрій співрозмовника (дзеркалять, коротше кажучи, і чим молодший маг, тим гірше у нього виходить це контролювати).

— Не спіши! Адже ж ми не проти, — я зиркнув на дядька, той знизав плечима, — просто це дещо несподівано.

Алех, ще не зрозумівши, в лапи якого махрового маніпулятора він потрапив, трохи розслабився, але до відвертості поки не дійшло. Виглядав він пом’яцкано, а оскільки здоров’я білих сильно залежить від емоційного фону…

— Лякають? — здогадався я.

Він тихо кивнув.

Ну що я казав? Ці звичайні люди частенько гірші за найчорнішого чорного мага. Знайшли час і місце грати на нервах приятелю! Якщо все залишити, як є, він психане, зірветься і оплатить власною кров’ю життєвий досвід цих придурків. У мене від обурення роздулися ніздрі і захотілося кого небуть побити,

— Вуйку?

Той знову знизав плечами.

— Най живе! Тільки ось що — прочитай йому лікбез[2], щоби не було несподіванок.

За півгодини, що лишалися між сніданком і роботою, ми, під замислені погляди містера Сміта, перетягнули до себе речі Алеха. Я повчав нового знайомого:

— Лякатися не треба! Ти і сам відчуваєш, що тут справа мутна, але є прості правила. Якщо їх дотримуватися, то ризик буде мінімальним. Вір мені! Я ж виріс в Краухарді.

— Думаєш, тут є нежить? — з хворобливою цікавість запитав він, пакуючи в мішок всякі дрібниці, які напередодні встиг порозкладати навколо.

— Гарантую! Це ж Острів Короля! Головне, пам’ятай: не можна ходити туди, де темно, навіть з ліхтарем. Особливо, туди, куди сонячне світло не попадає ніколи, ну, в печери, підвали всякі. Не треба проявляти зайву цікавість, особливо, коли ти сам. Звернув увагу на якісь дивні звуки, шурхоти, порухи — драпай звідти і одразу йди до Сміта. І не соромся, він — чорний, він — зрозуміє. Якщо справи обернуться гірше, пам’ятай — в морі порятунок, через солену воду до тебе ніяка потойбічна тварюка не підбереться. Ще правило: побачив людину — гукни, якщо не відповідає — тікай. В Краухарді німі не живуть, їх тут ще в дитинстві як нечисть убивають. Ну і, звичайно ж, не відчиняй закляті двері, не порушуй захисні знаки, якщо щось зіпсував — одразу клич Сміта. Йому за це платять, хай він і розбирається. Запам’ятав?

— Угу, — він поклав свій мішок у куток нашої кімнати і з інтересом роззирався.

— Тут головне — слідувати цим правилам завжди, незалежно від обставин. Уяви собі, що це — закон природи, в ти фізично не можеш порушити його, хто б тебе не попросив.

— … і одразу кликати Сміта, — посміхнувся він.

— Молодець, все засвоїв!

Того дня ми багато працювали. Робота, з моєї точки зору, була дебільною: ми руками перебирали камені на смітнику. Розчищаючи місце під тюрму і муруючи стіни, древні будівельники сотворили цілу гору будівельних відходів і, не довго думаючи, просто звалили їх на пляжі. Перше, ніж почати робити рейди вглиб острова, місіс Клементс хотіла перевірити, чи не сталося так, що щось цікаве уже відкопали раніше, до нас, але просто викинули набік, як непотріб. Для оцінки вартості помийних скарбів, на звалищі було вибрано декілька ділянок, котрі ми мали перебрати камінець за камінцем, ретельно протоколюючи знахідки, аж до рівня основної породи. Студенти копали удвох, Алеха поставили в пару зі мною, а дядько і охоронці продовжили розвантаження катера. Вгадайте, хто з нас працював більше?

Білий був знову бадьорий і по вінця повний ентузіазму — хвилювання не встигли серйозно вплинути на його самопочуття. Він взявся за просвіту темного мене стосовно тонкощів археологічних пошуків, не цікавлячись, треба воно мені чи ні:

— Камені в цих частинах наваленої купи відрізняються між собою за кольором і за розміром, їх явно несли з різних місць. Якщо ми щось тут знайдемо, то зможемо зрозуміти, де саме на острові слід фокусувати нашу увагу. Часу у нас обмаль!

Я серйозно кивав і старанно, по одному, перекладав у кошика шматки породи. Поки що переді мною були камені, камені і нічого, крім каменів.

— Ось! — Алех показав мені осколок з рваними рубцями на краю. — Тут матеріал очевидно намагалися обробити зубилом. Думаю, наша ділянка — відходи діяльності каменотесів, навряд чи тут щось знайдеться.

Хто би сумнівався! Впевнений, місіс Клементс нізащо би не доручила мені хоч трохи відповідальне завдання, адже я скептично поставився до ТЕХНОМАГІЇ. Купа перекиданого ґрунту росла, Алех встиг розповісти мені про те, де вів вчиться, чим цікавиться, чому вирушив у цю експедицію і як прекрасно бути археологом. Мене рятувала відпрацьована на молодшеньких звичка пропускати попри вуха пусту балаканину. Він бухкотів і шелестів, як дощ чи вітер, з рідкими вкрапленнями осмислених фраз. З його слів виходило, що місіс Клементс — висхідна зірка археології, яка зуміла зацікавити своїми дослідженнями і просто забезпечених людей, і військових, що я, власне, встиг зрозуміти і сам. Предметом її наукового інтересу була найдавніша з відомих цивілізацій, яка, за нашими припущеннями, була дислокована в Кейптауері (тій самій залізній фортеці), але, зі зрозумілих причин, вивчена була погано. До цих «зрозумілих причин» входила древність Культури, яку треба було вивчати, а також її безсумнівний зв’язок з проявами потойбічного: більшість місць розкопок археологи зуміли відвідати раз, максимум — двічі, і то, серйозно ризикуючи життям. Як білий міг вибрати собі такий рід занять, було абсолютно незрозуміло.

На два фути нижче ґрунт раптом змінив свої властивості: замість грубих кам’яних осколків пішов щільно злежаний пісок з вкрапленнями різнобарвних лусочок і крупнішого сміття, серед мінерального кришива білів скелет риби. Господи Боже, тараня, яку з’їли триста років тому! Я знайшов скарб, однозначно. Алех захоплено стрибав навколо ями:

— Це воно, воно! Те, що виносили з древніх руїн перед початком будівництва! Тепер ми знатимемо, як це все виглядало раніше!

Оптиміст. Підійшла місяць Клементс, похвалила Алекса (а як же я?) і стала пояснювати йому, як правильно описувати все, що зараз стається. Конфігурацію розкопок змінили, тепер сповнені заздрості студенти повинні були копати недалеко від нас. З таким от вовтуженням час минав непомітно.

Острів Короля зачаївся. Нічого дивного не ставалося, туман не повертався, і дні були як на підбір — сонячні і теплі. Ми з дядьком щодня ходили «купатися», і я мушу визнати, що мої навики помітно покращилися. Їжа була хорошою (містер Мермер виявився чудовим кухарем), робота — неважкою, були у нас навіть розваги: дядько Ґордон почав лаятися з містером Смітом. Що до цього дійде, це