Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

хотів, було, відповісти, як зайшов Віталій, за ним — Толя, який плакав ридма. Хлопчик обома руками тримався за голову. Ліна кинулася до сина. Віднявши його руки, вона побачила велику ґулю на голові, а лоб був темно-синього кольору.

— Хто йому таке зробив? — запитала вона.

Віталій тремтів. Олена підійшла й обійняла його.

— Що таке собачий син? — запитав він.

— Це лайка, яку кажуть, коли хочуть зробити комусь боляче, — пояснила вона.

— Чому люди такі жорстокі до нас?

Дорослі мовчали, бо не знали, що сказати десятирічній дитині, яка наразилася на злобу дорослих. Сидячи біля вікна, Микола стримував гнів. Він утік від війни в Україні, щоб урятувати своїх синів, але людська дурість виявилася сильнішою. Що він тепер може зробити, щоб не повторити помилок і допомогти своїм? Через психоз, який охопив населення, їхнє майбутнє видається похмурим.

* * *

Якось увечері в кінці серпня батько сімейства повернувся явно наляканий.

— Українців із будинку, що поряд, арештували просто на вулиці. Чоловіків звинуватили в бродяжництві. Нечувано!

— Швацька майстерня Стефана Бойка згоріла минулої ночі, — додала Ліна. — Поліція відмовилася проводити розслідування, стверджуючи, що йдеться про нещасний випадок, та Бойки переконані, що хтось зумисне підпалив.

— Закон про заходи під час війни дає багато влади поліцейським, — зауважив Олег. — Вони вже не повинні керуватися чинними законами й не мусять звітувати. В часи криз по правах меншин часто просто топчуться.

— Якщо вас заарештують, тебе, Миколо, тебе, Петре, і вас, Олеже, — припустила Ліна, — я питаю себе, чим я стану, одна, з дівчатами й дітьми.

Учитель зі схрещеними руками міряв кроками невеличку кухоньку, намагаючись віднайти рішення.

— Сьогодні, — нарешті проказав він, — я був у Читальні, що при церкві, і чув, як люди казали, що хочуть перебратися до Сполучених Штатів. То нейтральна країна, і з усього видно, що на ткацьких фабриках і заводах є достатньо роботи для всіх.

— Але ж у Штатах говорять англійською.

— Хтось мене запевняв, що в штаті Мейн, біля кордону, створилася франкомовна громада, а ви дуже добре володієте цією мовою. Якщо вирішимо їхати, я міг би бути для вас перекладачем, допоки ми не облаштуємося. А Олена й Віталій уже добре говорять англійською.

— Про що мова? — запитала Олена, яка повернулася з парку зі скрипкою під рукою.

Олег розказав їй про плани, які були в нього в голові.

— Ми не можемо поїхати з Канади, доки тато не приїде, — заявила вона.

— Пригадуєте, панянко Олено, що ваш батько передбачив таку можливість. Ми домовились про кабінет його лондонського нотаря як місце контакту на той випадок, якщо обставини змусять нас шукати притулок поза Монреалем. Тільки-но ми облаштуємося у Сполучених Штатах, надішлемо нотарю листа й повідомимо нашу нову адресу.

Дівчина схилила голову. Олег мав рацію. Напруга в Монреалі примушувала непокоїтися. Вона ще раз переконалася у цьому, коли була в парку і хтось освистав її музику.

— Але ви усвідомлюєте, якщо нас спіймають на спробі перетнути кордон зі Сполученими Штатами, то нам загрожує негайне інтернування, — попередив Петро.

— Якщо ми зостанемося тут, то теж ризикуємо, що нас заарештують. Декого вже ув’язнили за слова, які комусь видалися крамольними, — наголосив Олег.

— Я нічого не розумію з того, що ви кажете, — пробурмотів Петро, — але я погоджуюся: ми маємо перейти кордон.

Пригадуючи фатальний досвід, який вони мали десять років тому, коли тікали від російської армії, Микола сумнівався. Здогадавшись про причини його нерішучості, Ліна сказала йому.

— Якщо хочеш знати мою думку, ми повинні їхати.

— Гаразд, тоді організуємо наш від’їзд, — вирішив він. — Ви маєте рацію, Сполучені Штати — країна нейтральна, а ще ми там знайдемо роботу. Бо принизливо, коли не можеш забезпечити свою сім’ю.

— Панянко Олено, а що думаєте ви? — спитав стурбовано Олег. — Чи маємо ми спробувати влаштуватися в іншому місці, допоки в нас ще є для цього достатньо грошей, і дочекатися завершення збройного конфлікту в Європі?

Дівчина мовчала. Вона дуже хотіла б знати думку свого батька! Вона не відповідала, тож Олег додав:

— У нейтральній країні ставлення людей буде іншим. Але не бійтеся, якщо ви вирішите зостатися, я не поїду без вас і Віталія, обіцяю.

— Олеже, ви краще від мене можете передбачити майбутнє. Я довіряю вам.

* * *

Два дні потому, у п’ятницю 28 серпня, Ловенці й Тефаняки полишили Монреаль у супроводі Олега Севчука. З дозволу Олени той купив підводу й двох коней.

— Я все це отримав за шматок хліба. Чоловік, який продав мені упряж, не мав грошей, щоб годувати тварин.

Одягнені з такої нагоди за канадською модою, вони о третій ранку вирушили в дорогу на південь, розраховуючи проминути Монреаль перш ніж на дорогах з’явиться багато військових. Якби їх дорогою зупинили, вони б сказали, що їдуть на весілля в Шамблі, що на південному березі.

— У нас достатньо грошей, щоб купити те, чого нам бракуватиме, коли переберемося до Сполучених Штатів, — сказав Олег своїм підопічним. — Я знайду роботу, і ми спокійно житимемо, доки не закінчиться війна.

Щоб не викликати підозр у міліції, із собою брали тільки найнеобхідніше, і Поліна, яку заворожив Оленин гардероб, засмутилася, побачивши, скільки та всього лишила.

— Шкода кидати такі гарні сукні!

— У мене немає нагоди їх носити. Тому мене це не засмучує. Можеш вибрати собі одну чи дві, я їх тобі дарую.

Вона вказала на велику валізу, привезену з України.

— Бачиш, оті, що там, мені немає куди їх одягати. Та хто зна, в Сполучених Штатах ми знову ходитимемо в оперу чи театр, і тобі буде потрібне гарне вбрання!

Тефаняки ніколи не бували в таких місцях, і Поліна, якій щойно виповнилося вісімнадцять, навіть не сподівалася колись туди потрапити. Однак вона вирішила змовчати, побоюючись, що Олена відмовиться їй щось дарувати. Найпершу вона вибрала шовкову сукню кольору бірюзи, а другим — бордовий осінній вовняний костюм. Одяг потрібно було трішки підігнати, бо вона була нижчою від Олени й ширшою в талії, та мати зможе все вправно перелицювати. Провівши з насолодою долонею по тканині, вона поклала розкішні подарунки у свій багаж. Уперше у своєму житті вона уявила себе жінкою, яка прогулюється гарними салонами, під великими кришталевими люстрами. Та то була тільки мрія. Насправді вона не хотіла балувати себе такими виходами — одна лише думка про це лякала її.

Щоб поїздка не була такою виснажливою для подорожніх, змушених сидіти позаду, Ліна на