Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

яку я вам сьогодні розповів, і в ролі, яку в ній відіграє ця жінка, є вкрай дивні обставини?

— Так, Вільєре, — пробурмотів Кларк, — це дуже дивна історія, авжеж, дуже дивна. Дайте мені час, щоб я все добре обміркував. Можливо, я зможу вам допомогти, а може й ні. Вам, мабуть, уже час? Що ж, бувайте здорові, Вільєре, на добраніч. Приходьте до мене через тиждень.

V. Звістка

— Знаєте, Остіне, — мовив Вільєр, коли одного приємного травневого ранку двоє приятелів статечно крокували вздовж Пікаділлі, — знаєте, я впевнений, що та пригода, пов'язана з Пол-стріт та подружжям Гербертів, яку ви мені розповіли, є всього лише маленьким епізодом надзвичайної історії. Мушу зізнатися, що коли кілька місяців тому я запитував у вас про Герберта, я його бачив.

— Ви його бачили? Де?

— Одного вечора він підійшов до мене, випрошуючи милостиню. Хоч він і був у страшенно жалюгідному стані, я все ж впізнав у ньому свого давнього приятеля і попросив усе мені розповісти, бодай у загальних рисах. Коротше кажучи, суть ось у чому: його занапастила дружина.

— В якому сенсі?

— Він не захотів цього пояснювати, лише сказав, що вона сплюндрувала його тіло й душу. А тепер він мертвий.

— А що сталося з його дружиною?

— Саме про це, власне, я й хочу дізнатися, маючи намір рано чи пізно її відшукати. Я знаю одного чоловіка на ім'я Кларк, стриманого і ділового, але дуже проникливого. Ви, мабуть, зрозуміли, що я маю на увазі. Він проникливий не в суто практичному сенсі цього слова, а такий, що знає дещо про життя та людей. Тож я розповів йому про цей випадок, який, вочевидь, його вразив. Він сказав, що йому потрібен час все обміркувати, і попросив мене знову завітати до нього десь за тиждень. А через кілька днів я отримав цього дивного листа.

Остін узяв конверт, вийняв звідти листа і взявся зацікавлено читати. Ось що там було писано:

«Мій любий Вільєре, я думав над тією справою, з якою ви на днях постукали до мене у двері, щоб попросити поради, і ось що я вам скажу з цього приводу. Спаліть той портрет, викиньте ту історію з голови і більше ніколи про неї не думайте, Вільєре, інакше все це обернеться для вас лихом. Вам, звісно ж, може видатися, що я володію якоюсь таємною інформацією, і до певної міри так воно і є. Але мені відомо зовсім трішки. Я мов той мандрівник, що дійшов до краю безодні, з жахом відсахнувшись назад. Те, що я знаю, достатньо дивне й не менш жахливе, але є ще страшніші, мені геть не відомі, глибини й жахіття, неймовірніші за всі історії, які розказують зимовими вечорами біля каміна. Я твердо вирішив — і ніщо не в змозі похитнути мою рішучість — більше ні на йоту не просуватися у своїх дослідженнях, і якщо ви цінуєте своє щастя, ви зробите так само.

Але ви обов'язково заходьте, тільки говоритимемо ми на значно веселіші теми».

Остін акуратно склав листа і повернув його Вільєру.

— Це, безумовно, дивний лист, — сказав він, — а про який, власне, портрет ідеться?

— А! Я забув вам сказати, що ходив на Пол-стріт і дещо там знайшов.

Вільєр розказав усе так, як він розказував Кларку, а Остін мовчки його слухав. Він виглядав спантеличеним.

— Цікаво, що вас у тій кімнаті охопило неприємне відчуття, — сказав він нарешті. — Можливо, що справа лише у вашій уяві, у відразі, яку ви відчували.

— Ні, те відчуття було більшою мірою фізичне, ніж психологічне, наче я вдихав смертельні випари, що проникали в кожнісінький нерв, у кожну кістку, в кожен м'яз. Я відчував знемогу у всьому тілі, й мені почало темніти в очах, так неначе сама смерть мені вже дихала у потилицю.

— Так, і справді дуже дивно. Бачте-но, ваш друг зізнався, що з цією жінкою пов'язана якась дуже темна історія. Розповідаючи йому про свій випадок, ви часом не помітили чогось дивного в його поведінці?

— Так, помітив. Йому стало дуже зле, та він запевнив мене, що то був скороминущий напад слабкості, які з ним іноді трапляються.

— І ви йому повірили?

— Спершу повірив, але зараз я вже не такий впевнений у цьому. Він зовсім байдуже слухав мою розповідь, поки я не показав йому портрет. Саме тоді в нього стався напад, про який я вже казав. Запевняю вас, він мав жахливий вигляд.

— Отже, колись він уже бачив ту жінку. Але цьому також може бути й інше пояснення. Може, йому видалося знайомим не її обличчя, а лише ім'я. Що ви думаєте з цього приводу?

— Не можу сказати нічого певного. Наскільки я пригадую, він мало не звалився зі свого крісла, щойно перевернув аркуш з портретом. Розумієте, там, на звороті, було написано ім'я.

— Отож. Але в такій справі, ж ця, важко дійти якогось конкретного висновку. Ненавиджу мелодрами, і для мене не існує нічого нуднішого та банальнішого за любовні історії; але, бачить Бог, Вільєре, скидається на те, що на споді всього цього справді лежить щось дуже дивне.

Двоє чоловіків непомітно для себе повернули на Ешлі-стріт, прямуючи на північ від Пікаділлі. Вулиця була доволі довга і похмура, але де-не-де чиясь любов до барвистого оживляла темні будинки квітами, фіранками з пістрявими візерунками та яскравими фарбами на дверях. Коли Остін закінчив говорити, Вільєр підвів голову і кинув погляд на один із тих будинків: з кожного підвіконня звисали квіти червоної та білої герані, а вікна були завішані шторами кольору блідо-жовтих нарцисів.

— Виглядає життєрадісно, чи не так? — сказав він.

— Так, а всередині ще веселіше. Це один з найприємніших будинків у цьому сезоні, принаймні, таке я чув. Сам я в ньому не був, але знаю кількох людей, які побували в тому будинку і казали, що там надзвичайно весело.

— І кому ж належить цей будинок?

— Такій собі місіс Бомонт.

— А хто вона така?

— Не можу сказати. Я чув, що вона приїхала з Південної Америки, але хто вона — не так уже й важливо. Дуже заможна жінка, в цьому немає жодних сумнівів, і нею захоплюються найшановніші люди. Кажуть, що у неї є велика колекція кларету, чудового вина, що, мабуть, вартує цілого статку. Мені