Читати книгу - "Червона Офелія"

розповідала мені, що керівник театру, Крамовський, раптом зібрався ставити «Гамлета», польською. Оцей керівник театру може бути нам вельми цікавим… — продовжував Марко. — Ми перехоплюємо шифровки у вигляді сонетів Шекспіра, а тут — ціла п’єса, публічно, на сцені міського театру… Та під таким соусом можна ворогові інформацію про цілий наступ передати! Розумієте? Актриса Біличенко обмовилася, що Крамовський, директор театру, просто загорівся ідеєю поставити уривки «Гамлета» польською. Це видається підозрілим.

— Ти натякаєш, що керівник театру Микола Крамовський може бути більшовицьким агентом й у такий спосіб передавати ворогу інформацію? — запитав Петлюра. — Я особисто знайомий із Крамовським, він завжди видавався мені досить щирим у своїх переконаннях та й, окрім театру, його більше нічого не цікавить. Але, звісно, сьогодні такі часи настали, що все може бути. А звідки у тієї пані Біличенко така книга? — поцікавився Петлюра знову.

— Книгу їй ще раніше дали на зберігання, то сімейна реліквія. Якийсь вояк, бабця котрого грала у приватному театрі Мархоцького…

Марко на мить замислився.

— Вояк? — перепитав Снігірів.

— Так вона мені сказала… — відповів Швед. — Хлопець з її слів небайдужий до театрального мистецтва і намагався у такий спосіб завоювати прихильність актриси, аби допомогла йому влаштуватися на роботу до театру.

— Зовсім люди подуріли! — не втримався Снігірів. — Війна іде, а вони у театрі грати… Кому ті театри потрібні сьогодні?

— Не скажіть, Борисе Євгеновичу… — заперечив Марко. — Театр може справно служити державі, якщо там гратимуть те, що відповідає державній політиці… Он взяти хоча б того ж Шекспіра і його театр…

— Марко правий, — погодився Петлюра. — Може, він нехай зосередиться на театрі, раз так вдало там знайомства завів? А інші працюють по інших напрямках?

— Теж про це думаю, — проказав Снігірів з посмішкою. — Марко у нас естет. Так і зробимо, пане головнокомандувачу.

— А що каже постраждалий, котрий стеріг приміщення? — поцікавився він.

— Нічого не каже, пане головнокомандувачу… Його вдарили по голові, мало черепа не проломили, він нічого не пам’ятає… — відповів Корневич.

— Можна мені до нього? — проказав Марко. — Хотів би сам розпитати його про все. Бажано просто зараз.

Снігірів похитав головою:

— Козак сотні Зубка-Мокієвського, Олексій Трегуб, зараз перебуває у лікарні, під охороною. Можна не поспішати, до ранку він ніде не подінеться.

— І все ж таки… Пане головнокомандувач… — Марко подивився на Петлюру, але тут же перевів погляд на генерала-хорунжого Бориса Снігіріва. — Перепрошую, як ви сказали, його ім’я?

— Олексій Трегуб.

— Треба негайно до лікарні! — Швед піднявся на ноги. — Пане головнокомандувачу, дозвольте скористатися службовим автомобілем? Це важливо! Шекспіра книгу, яку я переглядав у тієї актриси, дав їй на зберігання саме він, Олексій Трегуб!

— От курва… — промовив Петлюра. — Негайно вирушайте! Корневич, забезпечте усе!

— Заховати збірку Шекспіра, з якої береш тексти для шифрування в квартирі актриси… Ідеально! — пробурмотів Снігірів.

— Так, він може виявитися більшовицьким агентом, — відповів Петлюра. — Негайно до лікарні, посилити охорону, Трегуба допитати!

— Буде виконано! — відповів Снігірів. — Марку, поїдете з Корневичем.

За кілька хвилин Швед разом із Корневичем уже їхали нічною вулицею до земської лікарні — великої блідо-рожевої будівлі, де сьогодні здебільшого лікувалися вояки, хворі на тиф, що косив нещадно, доганяючи тих, кому вдалося вціліти на полі бою. До палати, у якій знаходився Олексій Трегуб, їх провела чергова медсестра — дрібна жіночка у білому очіпку, що старанно прикривав її волосся.

— Вже пізня година, хворий спить, у нього ж струс мозку, голова розбита! Хлопцю спокій потрібен! Чи не можна вранці оці ваші розмови… — не встигла доказати вона.

— Не можна, — відрізав не дуже ввічливо Корневич, прочиняючи двері до палати, у якій спав Трегуб, одночасно демонструючи вартовим свою посвідку.

— Увімкніть світло! — проказав Корневич до медсестри. — А ви, Олексію, бачу, не спите? Піднімайтеся! — скомандував Корневич. Той навіть не ворухнувся.

Хлопець сидів на підлозі, біля ліжка, обпершись спиною, якось неприродно розкинувши худі довгі ноги.

Марко, що йшов позаду Корневича і готувався витягнути свою посвідку для вартового, кинувся вперед, до Олексія Трегуба. Клацнув вмикач, кімнату залило світло, і страшна картина виникла перед очима усіх присутніх: до залізного бильця ліжка була прив’язана саморобна мотузка, сплетена із порваного на смужки простирадла. Корневич не помітив її у темряві. Вона тягнулася вниз, обхоплювала вузлом шию хлопця. Олексій Трегуб був мертвим.

— От тобі й маєш… — тільки й проказав Марко. — Вже й посиніти встиг… Мабуть, минуло кілька годин…

Медсестра налякано заніміла, забилася у куток.

— Самогубство? — промовив Корневич. — Схоже на те… Наче сам укоротив собі віку.

Гукнув вартових, аби вийняти тіло Трегуба з петлі.

— Не поспішайте! — зупинив його Швед. — Воно справді нагадує самогубство, але краще тіло оглянути так, як воно є. Чи сам він, чи йому допомогли. Після того витягнемо. Треба гукнути лікаря, сестро, щоб оглянув тіло… Маєте такого?

— Та ніч на дворі, патологоанатом буде тільки вранці, — боязко відказала вона.

— Хто сюди входив востаннє і коли? — гаркнув Корневич до вартових. Хлопці розгублено мовчали, метикуючи та пригадуючи, як воно було.

Марко тим часом обдивися навкруги. Переступив через ноги покійного Трегуба, заглянув за ліжко. Що ж такого могло статися, що здоровий, молодий парубок накинув собі петлю на шию?

— Хлопці, що скажете? Не мовчіть. Хто востаннє тут був? Коли? — перепитав Марко вартових. — Пригадуйте, пригадуйте, хлопці!

— Крім медсестри та якогось офіцера зі ставки головнокомандувача, нікого, — проказав один з вартових. — Але ми перевіряли документи усіх візитерів, як і було наказано…

— У мене не перевіряли! — зауважив Марко.

— Офіцер із ставки? — тим часом перепитав Корневич.

— Так, він представився, показав свою посвідку, пробув хвилин зо двадцять з покійним, поговорив і вийшов, — розповів хлопець.

— Представився? Як його звали? Як він виглядав? Швидко! — крикнув Корневич. — Пригадуйте, роззяви!

Вартові переглянулися між собою.

— Ну як виглядав… — почав один. — Ще досить молодий, був одягнутий, як ви, — кивнув він на Марка, — у френч без погонів.

Корневич просто шаленів.

— Звідки ти знаєш, що він був офіцером, якщо погонів не мав?

— У посвідці було вказано офіцерський чин… здається…

— Здається йому! — крикнув Корневич. Підійшов майже впритул до хлопця. — А ім’я? Ім’я! Ім’я пам’ятаєш?

— Марко Швед, здається… — проказав вартовий.

Корневич переглянувся із Марком.

— От, чорт! — вимовив Марко, повільно ховаючи свою посвідку назад до кишені.

— Так точно, офіцера звали Швед Марко. Я ще подумав, що, мабуть, його предком був якийсь швед, якого під Полтавою, тойво… у полон узяли…

— Ееееет! — майже простогнав Корневич. — Неуки!

— Полишмо емоції, — проказав Марко, тим часом оглядаючи акуратно складений на стільці одяг Олексія Трегуба. — Треба сповістити про смерть підозрюваного головнокомандувачу. Де той лікар подівся?

Раптом Марко щось намацав у