Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

Розділ 5

5

Перед світанком в селищі і в сторожці, де несли службу охоронці, всі міцно спали. Борючись з настирною дрімотою, чатуючий охоронець вирішив пройтися по периметру, який був під його наглядом. Обійшовши декілька об’єктів, він підійшов до клітки, де сиділа сіра потвора. Звідти тхнуло екскрементами та чимось кислим і затхлим. Цей запах нісся від решток харчу, що валявся скрізь по підлозі, бо туди його і жбурляли. Сірий лежав нерухомо, згорнувшись клубком. Охоронець злегка ткнув його списом, він навіть і не сіпнувся. «Здох, чи що?» – подумав вояка і ще раз, трохи сильніше штрикнув його в стегно. З стегна просочилася цівка крові, але сірий так і не подав ознак життя. Охоронець відімкнув клітку і ввійшов, щоб переконатися, що сталося насправді. Він спробував ногою перевернути його на спину. Та раптом потвора з блискавичною швидкістю схопила його за ногу і з такою силою сіпнула до себе, що охоронець, падаючи, так тріснувся об кам’яну підлогу, що втратив свідомість. Сірий на мить затримався, він прислухався і жадібно вдихнув ніздрями повітря. Клітка була відчинена, але ноги сірого були прикуті ланцюгами до мурованої з каменю стіни. Оцінивши ситуацію, він зрозумів, що йому так просто звідси не вирватися, бо вже безліч разів пробував вирвати штиря, до якого був прикутий. Вогник волі в його намистинках-очах став швидко згасати. Та раптом цей вогник спалахнув знову, бо погляд прикипів до списа охоронця. Сірий кинувся до списа, але короткий ланцюг боляче сіпнув його за ногу, і він упав на підлогу. Він потягнувся до зброї, розпластавшись і витягнувшись, що було сил. Ледве-ледве торкаючись пазурем древка списа, він потихеньку наближав його до себе. І ось спис вже у нього. Незграбно тримаючи його в своїх руках-лапах, він прицілився і що сили вдарив по ланцюгу біля штиря. Різкий металевий звук пронизав світанкову тишу і якісна сталь, з якої кували наконечники списів, розрізала вже майже перетерте кільце ланцюга. Прислухаючись та принюхуючись до тиші, Сірий, притримуючи ланцюг від зайвого шуму, почав вибиратися зі свого полону. Крадучись повз сторожку, він необережно брязнув ланцюгом і завмер на місці, вичікуючи подальшого. Раптом двері сторожки рипнули і на ганку з’явився охоронець. Світло з прочинених дверей скочило прямо на Сірого.

— Що це ще за лих… — не встиг вилаятися як слід вояка, як Сірий стрибнув на нього і одним махом розпанахав пазурами йому горлянку. Кров фонтаном бризнула в морду. Ніздрі затремтіли від знайомого запаху і він жадібно облизався. Та миттю схаменувшись, кинувся до рятівного лісу вже не зважаючи на брязкіт ланцюга, а вояка рухнув на ганок і забився в конвульсіях. На крик охоронця з сторожки вибігли решта вояків. Наткнувшись на бездиханне тіло свого напарника, душа якого вже пішла в обійми до праматері Дари, вони не відразу зрозуміли, що саме сталося. Один з них скумекав, і щодуху кинувся до клітки. Там лежав чатуючий без свідомості, а Сірого не було. «Втік, зараза!» – вилаявся вояк і заходився приводити до тями лежачого.

Здійняли тривогу. В поселенні заметушилися, забігали загомоніли. Ярон вже не спав. Він дивився у вікно, в яке заглядали перші промені весняного сонця. В його душі йшла боротьба між бажанням ще трохи полежати під теплими шкурами, тим паче, що поспішати сьогодні було нікуди, чи все ж таки наважитися вилізти з-під них і почати свій новий день. Гучний стукіт у двері враз прийняв рішення за нього.

– Зараз! – відізвався Ярон і поспішив одягнутися.

– Привіт! – увійшов, не дочекавшись дозволу, і привітався Онік. – Не хотів тебе турбувати, але дещо сталося.

– Що сталося?

– Сірий утік і вбив охоронця.

– От лихо. По слідах послали?

– Та які там сліди, сніг майже зійшов.

– Гаразд, я до Борока, а ти розшукай Вереску.

Теплий, ніжний подих весни розбудив лісове життя. Ліс ожив, загомонів різнобарв’ям у піснях пташок, розсипався квітом. Кожна гілочка, травинка тягнулися до тепла, до сонця, до цієї чудодійної енергії, яка наповнює життя. І все живе, що росте, бігає, плазує, літає і плаває, радіє приходу весни. Радіє, тому що знає, що з весною з’являються шанси не тільки вижити, а й продовжити своє життя у наступному поколінні.

Раділо приходу весни і Максимове серце. А як не радіти? Він все ж таки пережив свою першу зиму у чужому світі. Пережив сам, без будь-яких благ цивілізації. І ось, навіть у цю годину він іде перевіряти пастки, як прадавній його предок в історичному минулому його світу. Відразу й пригадалися весняні дні рідного світу, які через рутину своєї роботи він навіть і не помічав. Але все ж таки в серці щось солодко тьохнуло. Перед очима випливли обличчя дітей, рідних та близьких його серцю людей. «Вони, мабуть, вже перестали мене шукати і змирилися з тим, що мене вже немає», – з сумом подумав Максим. Та несподіваний брязкіт заліза сполохав цю гірку думку, і він завмер на місці. Що ще більш здивувало Максима, що брязкіт линув десь зверху. Він зорієнтувався на звук і побачив дивну картину – по кронах дерев з гілки на гілку, брязкаючи ланцюгом, прикутим до ноги, пересувався Сірий. «То ось як зникають їхні сліди. Виходить, що вони й справді мають розум, якщо вміють так їх ховати. Мабуть, інсценували втечу», – подумав Максим. Він, пильно вдивляючись в ліс, шукав переслідувачів. Правда, нікого там не помітивши, також зачаївся, щоб не нашкодити своєю присутністю невчасно.

Ланцюг виспівував все тихше і тихше, це свідчило, що Сірий віддалявся подалі від Максима. Він так і не зміг помітити хоч когось з селища, зрозумів, що сталося не так, як гадалося, обережно пішов за «ланцюгом». За кілька хвилин  Сірий вже був у полі зору Максима. Він продовжував свій напрямок по гіллю, переплигуючи з дерева на дерево. Згодом Сірий зупинився на розлогій сосні. Обнюхавши навколо себе довкілля, він зачаївся. Максим також притих, щоб не видати себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍