Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

Вітерець дув у сторону Сірого, правда, трохи косив вліво і Максима це обнадіювало, що його запах не вловлять ніздрі втікача. Деякий час Сірий сидів нерухомо. Потім він різко і сильно декілька разів вдарив лапою по стовбуру сосни. Затих, прислухався, потім знову повторив своє «ударне соло». І так він ще декілька разів вистукував, як раптом неподалік сосни заворушився кущ шипшини і трохи похилився. Відкрилася чимала нора, з якої висунулася морда ще одного сірого. Він декілька разів глибоко вдихнув ніздрями повітря. Принюхавшись у бік Сірого, щось загарчав. Сірий прогарчав у відповідь, той знову щось гаркнув, і втікач, брязнувши ланцюгом, спритно зіскочивши з гілки, шмигнув до нори. Шипшина знову ожила і стала на своє місце.

«Ну нічого собі сіренькі кумекають!» – вражений побаченим, подумав Максим. Він передумав оглядати пастки, які ще залишалися не перевіреними. Позначаючи напрямок до цього місця, подався до селища.

Вереска поверталася вже з хутора, як побачила Максима, що поспішав у бік селища

– Максиме! – гукнула вона його. – Тебе хоче бачити Ярон.

– Який збіг. Мені також кортить його побачити. Привіт! – привітався Максим.

– Привіт, – відповіла жінка і всміхнулася, бо помітила, що Максим зрадів, побачивши її.

Ярона вони зустріли біля хатини старійшини, він був у компанії з Оніком і ще з декількома молодиками, з якими Максим був малознайомий. Серед них був чоловік років з п’ятдесят на вигляд. Густі кудлаті брови, з під яких колюче зиркали, мов штрикали чимсь гострим у душу, глибоко посаджені, темні очі. Шрам, що борознив щоку від лівого ока, ховався десь в зарослях чорної, присипаної віковим сріблом, бороді. Волосся на голові було підперезане потертим, вузьким, шкіряним пасочком. Чоловік мав росту з метр вісімдесят. Статура, збита мовби в грудку, випромінювала міць і чималу незламну силу. «Краще з таким хлопом не сперечатися…» – зауважив собі Максим.

З хатини старійшини вийшов Корзо. В гурті, що стояв біля хати, примовкли.

– Старійшина зве, – з нотками злоби проскрипів Корзо

– Кого зве? – не зрозумів Онік.

– А кому сказали прийти, тих і зве, – скоса глянувши на Максима, скрипнув Корзо.

– Ходімо, – побачивши Максима, позвав Ярон.

– Я поки тут почекаю, – відповів Максим, зрозумівши косий натяк Корзо.

І що ж воно таке? Людина людини близько не знає, одне одному ще нічого поганого не зробили, а ненависть уже кипить і вариться в грудях. Можливо, це неспорідненість душ? А можливо, людина не може змінити свою стежку долі, а там десь попереду вже щось вготовано за що ворогувати? От душа і починає ненавидіти, відчуваючи наперед. А перед той неспинно наближався, бо життя назад ніхто ще не навчив ходити.

В хаті старійшини загуло, як у вулику:

– Як так сталося, що твої хлопці, Зорасте, не встерегли Сірого? – в погляді Борока тяжів докір, якого військовий не втримав і опустив очі долу, як хлопчисько.

– Зі слів охоронця, він прикинувся мертвим. Той відчинив клітку, щоб переконатися, а Сірий так жбурнув його на камінь, що, вдарившись головою, він втратив свідомість. Ось так приблизно й сталося, – знизав чомусь плечами «збитий в грудку» чоловік.

– То виходить, той пришелець з галявини правий. Все ж таки ці потвори якусь клепку в своїй макітрі мають.

– Та яку там клепку! – всунув в розмову свого носа Корзо. – Просто дехто халатно ставиться до своїх обов’язків.

Зораст так хлиснув поглядом на Корзо, що той аж сіпнувся, ніби ухиляючись від удару.

– До речі, треба побаяти з цим, як його…

– Максимом, – підказав, Ярон.

– Максимом, – продовжив Борок, не звертаючи увагу на шпильку Корзо до старшини охоронців. – Було б добре, якби він був зараз з нами. Він, я бачу, хлопець не дурний, може щось і підказав би.

– А він саме зараз біля вашої хати і тупцяє, – хмикнув Корзо.

Борок глянув на Ярона, той все зрозумів і без слів вийшов за Максимом.

Підготовку до походу на «сірих» почали наступного дня. Багато чого потрібно було продумати. Перш за все, як саме примусити цих потвор вилізти з нір на поверхню. Максим запропонував щось на кшталт ковальського міха, за допомогою якого нагнітати дим у знайдену нору. Де саме розставити лучників на випадок, якщо «сірі», рятуючись, будуть вискакувати з інших нір. Для цього потрібно було ретельно дослідити місцевість навколо знайденої нори. Максим, Онік, і Зораст негайно подалися до лісу.

Корзо, сидячи на лаві, вдивлявся у вікно, а старійшина потупив свій погляд на стіл, де валялися крихти після ранішньої трапези. Обоє щось думали, і кожен своє. Один не зважувався почати розмову, другий терпляче чекав на неї.

Нарешті Корзо не втримався і заговорив перший:

– Ти так і не зустрічався зі старцями, щодо пришельця з галявини?

– Ні. А навіщо? Хіба він нам шкодить? Навпаки, толкову ідею запропонував, як цих тварюк з нашого лісу викурити. А ти, я бачу, щось не рівно дихаєш в його сторону? – Борок глянув на Корзо, примруживши очі.

– Як я дихаю, це не твоя справа, Бороку, а те, що ти повинен про подібні випадки сповіщати, це ти і без мене знаєш. Так що, якщо ти це проігноруєш, то це зроблю я. Зрозумів? – схопився з лави Корзо і заходив по хаті.