Читати книгу - "Руйнівниця фортець, Марчін Швьонтковський"

голодна зима, тим більше зростали обидва види опору. Однак поки що відкритих дій проти братства не було.

Тим часом професор звернувся до Лейбіха, який виклав свою справу майже такими ж словами, як і раніше. Цього разу почервонів від злості Андреае.

– Що пан собі уявляє? Ми представники волі Божої! Якщо я кажу, що селяни мають бути в цьому селі, а не в іншому, то вони там мають бути, і в мене є на це свої причини.

– Ну, – барон гордо підвів голову, – я, з діда-прадіда барон у Віпфельді, теж є ним з божеського надання і не бачу жодної причини, чому ваші божественні укази мають бути більш божественними за мої.

– Лайно там, а не божеське надання!– люто вигукнув професор. – Мені байдуже, скільки баронів раніше трахали своїх баронес, щоб народився ти, нероба! Як Бога люблю, одного разу я розгоню вас на чотири сторони!

Усі присутні, до яких дійшли ці слова, зареготали. Андреае невпевнено озирнувся, ніби усвідомлюючи, що сказав на пару слів забагато. Дивні релігійні звичаї та навчання дітей — це одне, а кинути виклик суспільному порядку, який існував з незапам’ятних часів, — зовсім інше. Навіть Шенк, який не особливо любив аристократію, скрипнув зубами, коли почув ці слова. Лейбіх же відступив на крок, здивовано ахнув і спохмурнів.

– Я думав, що цей професор – провидець і свята людина, а тепер бачу, що він просто баламут, мерзотник і любитель селян, – видихнув він. – І я подбаю про те, щоб кожен дворянин у цій околиці почув про це! А тим часом про…

Він не встиг попрощатися, як Андреае зовсім не витримав і вдарив його прямо в ніс. З ніздрів дворянина хлинула кров, і він схопився за обличчя. Барон приголомшено подивився на свої закривавлені руки й потягнувся до поясу, за мечем – але й цього не встиг. Професор витяг з кишені сувій паперу й щось рявкнув. Лейбіх спалахнув і голосно закричав, але крик завмер у його позбавлених кисню легенях протягом частки секунди, залишивши лише незрозуміле булькання з горла. Палаюча шкіра шипіла, і довкола розносився моторошний сморід палаючої плоті. Вже мертвий барон впав, іскри від його спаленого одягу розлетілися навколо. Обгоріле обличчя дивилося на зібраних звареними, огидно жовтими білками очей.

Вся сцена тривала максимум кілька секунд, під час яких усі завмерли. Першими прийшли до тями двоє селян, які з жахом дивилися то на професора, то на обгорілий труп, то один на одного. Проте їхня реакція була діаметрально різною: Йоган впав на коліна, перехрестився і почав бурмотіти "Отче наш", а Матіас кинувся до воріт з голосним криком:

– Люди, допоможіть! Вбивають, палять, чаклунство, допоможіть!!!

Шенк не дав йому крикнути вдруге — він підскочив до селянина і встромив йому під ребра раніше витягнутий кинджал. Хлоп захрипів і замовк. За брамою, однак, почулися крики та галас — мабуть, крик Матіаса дійшов до простого люду, що зібрався там. Лунали крики: "Б’ють! Б'ють посланців! Зрада!". Андреае скочив на сходи, що вели до міської стіни, і за лічені секунди піднявся наверх, перескакуючи по три сходинки за раз, що було досить дивно для людини його туші. Він схопив за руку першого з розенкрейцерів, що стояв там у шерензі.

– Негайно розігнати цю голоту!– наказав він. – Закляття підпалу!

Розенкрейцери вагалися. Селяни, міщани і дворяни, що зібралися внизу, почали грюкати у ворота, було незрозуміло, чи це вони намагалися змусити братів, чи просто хотіли дізнатися, що відбувається. Братчики переминалися з ноги на ногу. Ніхто не хотів першим виконувати наказ.

– Я щось сказав!— прогримів Андреае. – Запалювальні заклинання, негайно! – Він знову штовхнув найближчого солдата до зубців на міській стіні.

Шенк піднявся сходами за Першим Посланником саме тоді, коли перші з братчиків зламалися й почали кидати заклинання підпалу в натовп. Почулися крики палаючих людей, до сміливців приєдналися решта магів, що зібралися на стінах, і внизу почався пандемоніум. Нападники запанікували і почали тікати з криками страху, переганяючи один одного і спотикаючись. Їхні лементи змішувався з жахливим виттям тих, в кого влучила невидима запалювальна куля. Захисники стіни знову й знову кричали, стискаючи в руках просочені потом клаптики паперу, а Андреае безпристрасно спостерігав за бійнею. На всіх опустився жахливий сморід паленого волосся та шкіри.

Ефект був приголомшливий. Не встигли розенкрейцери дістати навіть дюжини зібраних, як натовп розсіявся, і більшість тих, хто втікав, уже були поза досяжністю. Коли всі розійшлися, Андреае сказав Клаусу порахувати тіла. Під міськими стінами лежало чотирнадцять трупів, не рахуючи барона Лейбіха, якого безцеремонно кинули в рів, щоб він не валявся у воротах. На подив Клауса і Шенка, Андреае наказав звільнити сільського голову, бурмочучи щось про благочестя простих людей. Потім професор сів на коня та поїхав до університету, залишивши їх розбиратися з усім балаганом.

Найманець і колишній начальник гарнізону похмуро перезирнулися. Кількахвилинна бійня була повною катастрофою. З команди розенкрейцерських заклиначів принаймні десяток були шоковані – вони ніколи раніше не вбивали людей, не кажучи вже про те, що таким ось чином! Їх відправили їх назад, до казарми, щоб вони прийшли до тями. Половину загону змусили копати братську могилу, що через холодну та мерзлу землю було паскудною і важкою роботою, тож одразу почався невдоволений гомін. Клаусу довелося відправити тих, хто залишився, охороняти тил, звідки приходили приваблені шумом і смородом городяни, намагаючись з'ясувати, що сталося. Проти таких довелося застосувати м’яке, але все ж переконання, і оскільки брати знали перехожих — своїх колишніх і теперішніх сусідів — вони робили це з великим небажанням та гнівом на своїх командирів. У результаті колона, приведена до воріт, була повністю деморалізована за кілька годин - ні Шенк, ні Клаус не наважилися б віддати їм більш суперечливий наказ, ніж повернутися в казарми в цей момент.

– Що тепер буде?– тихо спитав найманець, коли вони стояли пліч-о-пліч на узбіччі.

– А як ти вважаєш?– скривився другий.

– Люди зляться.

– Звичайно. До вечора біля цих воріт буде вдвічі більший натовп.

Він нітрохи не помилився. Ще до того, як розенкрейцери встигли викопати могилу для загиблих, на обрії з'явилися групи людей зі смолоскипами, сяйво яких які дедалі слабшало в гаснучому сонячному світлі. Цього разу люди були озброєні.

Розділ IV

– Катаріна? Катаріна, ти нас чуєш?

Катаріна не почула. Вона сиділа прямо на своєму Сивкові, дивлячись на не надто цікавий краєвид південної Вестфалії, і здавалася абсолютно відсутньою. Герцог Карл під’їхав до неї та