Читати книгу - "Руйнівниця фортець, Марчін Швьонтковський"

і хто має про це говорити, – люто крикнув Клаус з вікна, – тричі постукайте у ворота! – Потім грюкнув віконницею і, роздратований, спустився вниз.

Натовпу знадобилося близько двадцяти хвилин, щоб відновити порядок, і протягом цього часу розенкрейцери бездіяльно стояли на зубцях і на вулиці, шморгаючи та колупаючись у власних штанях. Командир, прихилившись спиною до воріт, знаходився у якихось думках. Шенк все одно не відходив від нього.

Нарешті вони почули стукіт у ворота. Клаус визирнув у вічко, а потім наказав трохи відчинити маленькі залізні дверцята, закриті на засув. Всередину прослизнули двоє могутніх селян, обидва в розквіті сил, і літній шляхтич, який, судячи з одягу, постави й обличчя, був, схоже, з поважного старовинного роду.

– Ну, і хто ви такі?

– Моє прізвище, – прокашлявся шляхтич, – Лейбіх, барон Матіас Лейбіх. Ці хами, — він показав на двох інших, — це Йоган та Матьяс[1], сільські старости на тракті до Фульди. Ми хотіли б поговорити з Його Ексцеленцією професором.

– Професор не ексцеленція, і я говорю від його імені, – холодно відповів Клаус. – Кажіть. Що це за зграя?

– Так, пане, це селяни і дворяни з околиці. І у тих, і у других є проблема, яку вони хотіли б представити ексцеленції.

– Як я вже сказав, будь-яку проблему, яку ви хочете представити Андреае, ви також можете представити мені, хоча ніхто з нас, я повторюю, не є ніякою ексцеленцією.

Лейбіх незручно ворухнувся. Він намагався кокетувати з ними і дати зрозуміти, що він краще поговорив би з кимось більш важливим. Клаус проігнорував це і терпляче чекав. За воротами все ще чувся гомін.

– Ну, – промимрив нарешті барон, мабуть, вирішивши, що вмовляннями нічого не доб’єшся, – в одне з моїх сіл зайшли мародери і вбили кількох селян, хати опустіли. Я перевіз туди кілька сімей із сусіднього села, щоб вони доглядали залишені тими поля. А через тиждень я виявив, що селяни повернулися туди, де вони були раніше, бо так наказали посланці вашого братства. Більше того, ті ж самі емісари визволили з-під ганебного стовпа селянина, якого я туди прив'язав за крадіжку курки.

– Ну і? В чому проблема

Барон дивився на нього тупо, ніби був дуже здивований, що йому доводиться це пояснювати. Він перевів подих і, почервонівши від нервозності й холоду, почав тираду:

– Так, шляхетний пане, я змирився з дивними податками, змирився з тим, що нічого не можна ні купити, ні продати, я охоче віддав вам свого небожа на навчання, згідно наказу відвідую служби тричі на тиждень, навіть на чаклунство по селах почав більш прихильно дивитися, але щоб шляхтич не мав влади над своїм власним селянином і не міг керувати своїми селами, як йому хотілося? Це більше вже не можна прийняти!– Він підняв голос. – Це проти божественних законів. Ми, як світ стоїть, завжди судили селян на свій розсуд, і нікому це не шкодило, був порядок. Якщо я навіть селянина не зможу переселити, то яку владу матиму над своєю землею? Ми на це не згодні, ні я, ні люди мого стану за брамою.

Клаус не коментував це. Він подивився на селян, які розгубилися і якусь мить не могли вирішити, кому говорити. Нарешті заговорив старший, все ще чорноволосий, але з явними слідами сивини у вусах.

– Йоган, пане. Так, у нас простіша справа, менше юристики, біди більше. Бо в нас вже біда. Нема торгівлі, не пливуть човни по Майну, а рік був неврожайний і їсти нема чого. Люди по селах уже березову кору та гілля жують, а діти пухнуть з голоду. Твої побратими час від часу приходять і вимагають: давай їжу, а якщо ні - то в диби. А як ми можемо віддавати, якщо самі цього не маємо? Ми знаємо, як воно є, і не нарікаємо, але буде весна, озимі зійдуть, тож покірно просимо, дайте місяць спокою та любові, а ми хоч дітей нагодуємо.

Поки він говорив, другий селянин енергійно кивав головою на підтвердження цих слів.

Клаус нахмурився і замислився. Однак він не встиг дати адекватну відповідь, тому що позаду них, з боку міста, зчинився легкий галас і над головами зібраних розенкрейцерів вони побачили професора Андреае, який їхав до них на низенькому коні.

– Що тут відбувається? – Перший Посланець насупився, невдоволено ворухнувши підборіддям. – Клаус, що це за натовп?

– Професоре, – вклонився командир Шенка. – Біля воріт зібрався натовп. Ось його представники. Присутній тут барон Лейбіх хотів поскаржитися на деякі розпорядження братства, а його селяни голодують.

– Ну, і що робити, якщо вони голодують?– роздратовано сказав Андреае, довго дивлячись на сільських старост. Він зіскочив з коня і підійшов до прохачів. – Це ж, очевидно, що місто не може виробляти їжу, тому ми повинні її у вас забирати, як ви цього не розумієте?

– Ми все розуміємо! – кричали селяни, кланяючись у пояс. – Тільки, брати б трохи менше... Діти голодують...

– А ну геть звідсіля! Того ще не хватало, щоб селяни вирішували, кому в Царстві Божому голодувати, а кому бути ситим! Якщо ваші діти голодують, то треба було перестати розмножуватися, або відправити їх до нас на навчання, а не скиглити і пердіти під ніс.

Йоган та Матьяс стояли, смиренно схиливши голови, але Шенк бачив, що їхні руки стискаються в кулаки в безсенсовному акті непокори. Від цієї кричущої несправедливості у Матьяса аж почервоніли вуха, але професор, здавалося, не помічав цього. Найманець же з непідробним інтересом спостерігав за сценою. Він знав, що в князівстві не все так добре, як хотілося б Першому Посланцю. Революційні зміни в звичаях, законодавстві та політичному устрої, які нібито були необхідні для запровадження Шостої Епохи, викликали опір. Окрім таких дрібниць, як браконьєрство, багато мешканців Вюрцбурга та інших земель, що входили до Ковпака, не хотіли, щоб звичаї, які довго панували, були перегорнуті з ніг на голову. Це було джерелом активного опору, на щастя, обмеженого кількома групами партизанів, очолюваних дворянами, у яких відібрали їхні маєтки, і які складалися переважно з дезертирів братства та ремісників, які втратили свої майстерні.

Набагато більшою проблемою, однак, був пасивний опір, який чинили переважно селяни та більш покірна шляхта. Вдень вони намагалися триматися подалі від братства, але в так званий "міжчас" від нього ховали дітей, забороняли використовувати магію на фермах, накази Андреае ігнорували і чинили різноманітні перешкоди, тишком-нишком підкладаючи колоди під ноги його підлеглим. Чим довше тривала