Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

минає без того, щоб у газетах не написали, що, мовляв, робітники знайшли цегляні арки і проходи, що ведуть невідомо куди, як не в одній, то в іншій старій будівлі, яку зрівнюють із землею — одне з них можна побачити на Генчмен-стріт, її торік розібрали. Там жили відьми, там було й те, що прикликали їхні заклинання; там переховувалися пірати і те, що вони привозили з морів, контрабандисти, капери — кажу тобі, люди вміли жити, вміли ослабляти життєві пута у ті старі часи! І це був не єдиний світ, який могла пізнати людина смілива і мудра! А тепер — тьху — порівняй це з тим, що ми маємо нині, у світі настільки розніжених мізків, що навіть клуб так званих митців здригається і тремтить, якщо картина виходить за межі почуттів, допустимих за чайним столиком Бікон-стріт!

Єдиною рятівною благодаттю сучасності є те, що вона надто безнадійно отупіла, щоб уважно приглядатися до минулого. Що мапи, нотатки і путівники насправді оповідають нам про Норт-Енд? Ба! Та я наздогад зможу знайти тридцять, якщо не сорок вуличок та їх сплетінь на північ від Прінс-стріт, про які не підозрює навіть десяток чоловік, що мешкають поруч, не беручи до уваги іноземців, які наводнили ці краї. Та й що макаронникам відомо про справжнє значення цих місць? Ні, Тарбере, ці стародавні місця занурені у глибокий сон, вони переповнені дивами і жахіттями, які виходять за межі будь-якої буденності, і у всьому світі немає нікого, хто б їх розумів і міг отримати з них якусь вигоду. Чи, власне, на це здатна єдина жива душа — бо ж я не просто так розворушив минуле!

Послухай-но, тебе ж цікавлять такі речі. А якщо я тобі скажу, що тут у мене є ще одна студія, в якій я можу вловити нічний дух давнього жаху і потаємні речі, про які не можу навіть помислити на Ньюбері-стріт? Природно, я не розповідаю про це тим старим пенькам з клубу — з Рейдові зокрема, який, падло, усім нашіптує, ніби я якась потвора, що спускається вниз еволюційною драбиною. Так, Тарбере, я давно вже зрозумів, що потрібно живописати жахливе так само, як і прекрасне, беручи його з життя, тож я трохи досліджував ті місця, де, маю підстави вважати, оселився жах.

Я надибав одне місце, яке, крім мене, навряд чи коли бачили хоч троє білих. Воно не надто далеко від тієї розкопаної ділянки, якщо міряти метрами, але за століття звідси, якщо міряти душею. Я знайшов його завдяки моторошному старому цегляному проходу у підвалі — на кшталт тих, про які я розповідав. Та халупа уже майже розвалилася, тож там ніхто більше не стане жити, я навіть не знаю, чи варто тобі казати, який мізер я за неї плачу. Вікна там забиті дошками, але мені так навіть краще, бо для того, що я роблю, денне світло не потрібне. Я малюю у підвалі, де для цього найкраща атмосфера, але на першому поверсі маю умебльовані кімнати. Володіє будинком один сицилієць, я ж винаймаю його під прізвищем Пітерз.

Отож, якщо ти згоден, я візьму тебе туди сьогодні. Гадаю, тобі сподобаються картини, бо, як я вже сказав, там я дав собі волю. Це недалеко — я туди нерідко прогулююсь, бо не хочу привертати увагу до таксі у такому місці. Можемо взяти диліжанс від Південного вокзалу до Беттері-стріт, а звідти вже пройдемося пішки».

Тож, Еліоте, після такої мови я був ладен бігти, а не просто йти до першого ж вільного кеба, який трапився нам на очі. Ми пересіли на на Південному вокзалі, приблизно опівночі спустилися східцями на Беттері-стріт і вперлися у старий мол поруч із пристанню Конституції. Я не пам’ятаю нашої дороги через усі перехрестя і не можу сказати, коли саме ми знову повернули під гору, але це точно була не Ґріноу-Лейн.

Повернувши, ми почали підійматися вгору пустельною вуличкою, найстарішою і найбруднішою, яку я лише бачив у житті, з потрісканими фасадами будинків, що зяяли вибитими вікнами і старовинними коминами, які руїною вимальовувалися на тлі осяяного місяцем неба. Не думаю, що там знайшлося б хоч зо три будинки, які б іще не стояли за часів Коттона Мезерса, — я особисто побачив принаймні два навісні дахи, а одного разу навіть помітив шпилясті обриси даху вже майже забутого домансардного типу, хоча знавці старовини і кажуть, що у Бостоні їх більше не зосталося.

З цієї вулички, вкрай тьмяно освітленої, ми повернули ліворуч, на так само тиху і ще вужчу вуличку, на якій взагалі не було світла; а за хвилину повернули ще раз — здається, під тупим кутом[37], у цілковиту темряву. Невдовзі після цього Пікман дістав ліхтарик і освітив допотопні фільончасті двері, поточені червою. Відімкнувши їх, Пікман впустив мене до порожнього передпокою, обшитого залишками того, що колись було пречудовими панелями з темного дуба, — хоч, звісно, зовсім прості, вони дивовижним чином створювали атмосферу часів Андроса і Фіппса[38], атмосферу відьомства. Тоді він провів мене у двері ліворуч, запалив олійну лампу і запропонував мені почуватись як удома.

І тоді, Еліоте, хоч я й належу до тих, кого вулична шантрапа вважає «крутими», але, зізнаюся, від того, що я побачив на стінах тієї кімнати, мені стало зле. Там були його картини, знаєш — ті самі, які він не міг намалювати чи навіть просто показати на Ньюбері-стріт, — він мав рацію, коли казав, що йому потрібно «відпустити себе». Давай вип’ємо — принаймні, мені треба перехилити ще одну!

Немає сенсу казати тобі, на що вони були схожі, бо від того, що не здатні описати жодні слова, віяло нечестивим, диявольським жахом, неймовірною відразою і смородом моральної деградації. Там не було нічого від чудернацьких технік, притаманних Сідні Сайму, нічого від сатурнійських пейзажів і місячних грибів, якими Кларк Ештон Сміт [39]холодить нашу кров. Тлом переважно слугували старі цвинтарі, лісові нетрі, приморські скелі, цегляні тунелі, обшиті панелями стародавні кімнати або голі муровані стіни. Його улюбленою сценою було кладовище Коппз-Хілл, яке вочевидь розташовувалося десь неподалік цього будинку.

Усе безумство і монструозність концентрувалися у постатях на передньому плані — бо зловісне мистецтво Пікмана у своїй демонічності зоставалося портретним. Мало які з цих постатей були цілковито людські, але часто певним чином наближалися до людських. Більшість істот, хоч і двоногих, були згорблені, а обриси їхніх тіл дивно скидалися на собачі. Текстура шкіри більшості з них огидно нагадувала ґуму. Ух! Вони й досі стоять у мене перед очима! Те, що вони робили, — не питай мене про деталі. На більшості картин вони харчувалися — я не казатиму чим. Іноді були зображені цілими зграями на кладовищах чи у підземних тунелях, нерідко змальовані в сутичці за свою здобич — чи, радше, за знайдений скарб. І якими огидно виразними Пікман робив порожні обличчя цих тлінних трофеїв! Траплялися картини, на яких було намальовано, як ці істоти серед ночі застрибують у прочинені вікна чи, вмостившись на грудях поснулих, роздирають їх горлянки. Одне полотно зображало цих істот, які, всівшись колом, кидалися на відьму, повішену на Галловс-Хілл; її мертве обличчя було дивно споріднене з їхнім.

Але не подумай, що мені стало зле лише через тих жахливих істот і краєвиди.