Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

він надто ослаб, щоб бути небезпечним, навіть якби, перш ніж відійти, знову прокинувся охоплений шаленством. Але я помістив між його і моєю головою обидва кінці свого космічного «радіо», без надії сподіваючись на перше і останнє повідомлення зі світу снів за той короткий час, що лишився. У палаті з нами був лише один санітар, посередній хлопець, який і приблизно не міг зрозуміти значення апаратури чи надумати втрутитись у моє заняття. З плином часу я побачив, як його голова схилилася уві сні, але не став його турбувати. Заколисаний ритмічним диханням двох чоловіків, здорового і вмирущого, трохи перегодя я сам почав куняти.

Мене розбудили звуки дивної ліричної мелодії. Акорди, вібрації і гармонічні пориви несамовито відлунювали зусібіч, а перед моїм приголомшеним поглядом постала картина невимовної краси. Стіни, колони, архітрави з живого вогню сяйно палахкотіли довкола місця, де я, здавалося, повис у повітрі, і здіймалися вгору до безкінечно високого купола небаченої величі. Змішуючись із цим чарівним видивом чи, радше, витісняючи його у калейдоскопічній кавалькаді, там були зблиски видива широких рівнин і благодатних полів, високих гір і принадних ґротів; кожна їхня деталь збігалася з краєвидами, які я лише міг собі уявити, а все ж створені вони були з якоїсь палахкотливої, ефірної, пластичної сутності, яка за своєю щільністю радше нагадувала дух, аніж матерію. І доки я роздивлявся довкола, то зрозумів, що мій власний мозок містить ключ до цих чарівливих метаморфоз, бо кожна картина, що поставала переді мною, була тоді найбажанішою для мого пливкого розуму. Посеред тих райських вимірів я не був чужинцем, бо кожна річ і кожен звук були мені знайомі, ніби я знав їх упродовж незліченних минулих епох вічності, і вони чекатимуть на мене у вічностях майбутніх.

Тоді до мене наблизилася сліпуча аура мого світосяйного брата, і наші душі завели поважну бесіду зі спокійним і досконалим плином думок. Надходила година тріумфу, бо тепер споріднена душа нарешті покидала свої пропащі тимчасові пута, покидала навіки, і готувалася слідувати за проклятим тираном навіть до найдальших закутків простору, так що полум’яна космічна помста, що мала там звершитися, могла струснути самі сфери буття. Так ми пливли деякий час, аж доки я не спостеріг легку розмитість і потьмарення речей довкола нас, ніби якась сила відкликала мене назад до Землі — останнього з місць, де б я хотів опинитися. Фігура побіля мене, здавалося, теж відчула зміни, бо поволі підвела свою мову до завершення і сама приготувалася піти зі сцени, зникаючи з-перед моїх очей все ж повільніше, аніж усі інші предмети. Ми обмінялися ще кількома думками, і я зрозумів, що ми — той осяйний і я — маємо знову повернутися в пута, хоча для мого світосяйного брата це було б останнє повернення. Жалюгідна земна оболонка була уже зношена, і менш ніж за годину мій світосяйний брат зможе переслідувати свого тирана Чумацьким Шляхом крізь зоряні висі вічності.

Різкий шок відділяє останнє видіння згасаючої світної картини від мого раптового і чомусь присоромленого пробудження, коли я випростався на стільці, побачивши, як вмирущий на кушетці слабо поворухнувся. Джо Слейтер очевидно прокидався, хоч, мабуть, і востаннє. Коли ж я придивився, то побачив, що на жовтизні його щік проступили плями рум’янцю, яких ніколи раніше не було. Губи теж виглядали незвично, міцно стиснені, ніби позначаючи силу характеру, яка ніколи не була притаманна Слейтерові. На його обличчі відобразилося наростання напруги, голова весь час поверталася з боку на бік, хоч очі й були заплющені. Я не став будити санітара і трохи підкоригував розладнані деталі мого телепатичного «радіо», сподіваючись вловити бодай якесь повідомлення, яке б сновида хотів мені передати. Але нараз він різко повернув до мене голову і розплющив очі, в німому зачудуванні я дивився на картину переді мною. Чоловік, який був Джо Слейтером, кетскільським виродком, зараз пильно дивився на мене сяйливими широко розплющеними очима, блакить яких, здавалося, тільки поглиблювалась. Ні маніакальності, ні деґенеративності не було в його погляді, і я без жодної краплі сумніву відчув, що дивлюся в обличчя, яке приховує розум вищого порядку.

І при цьому повторному єднанні мій мозок усвідомив сталий зовнішній вплив на себе. Я заплющив очі, щоб глибше зосередитися на думці, і в нагороду отримав знання того, що моє ментальне повідомлення нарешті дісталося адресата. Кожна передана ідея швидко набувала форми у моєму мозку, і хоч тут не була задіяна жодна мова, мої звичні асоціації концепцій і виразів були такі яскраві, що мені здавалося, ніби я отримую повідомлення звичайною англійською.

«Джон Слейтер мертвий», — охолодив мою душу голос, що долинув із‑за стіни сну. Із зацікавленістю та жахом я втупився у це ложе страждань, але блакитні очі все ще спокійно дивилися на мене, а їхній вираз був незмінно розумним і одухотвореним. «Добре, що він помер, бо він був непідходящим носієм живого розуму космічної сутності. Його грубе тіло не могло пристосуватися до необхідного балансування між життям у ефірі і на землі. У ньому було надто багато від тварини, надто мало від людини; а все ж саме через його недосконалість ти зміг відкрити моє існування, бо космічні і планетні душі зазвичай ніколи не зустрічаються. Він був моєю мукою, моєю повсякденною в’язницею сорок два земні роки. Я ж та істота, якою ти і сам станеш, перейшовши у вічний стан сну без сновидінь. Я твій брат у світлі, я плив з тобою крізь сяйливі долини. Мені не дозволено казати твоїй пробудженій земній сутності про твою сутність справжню, але усі ми — блукачі у широкому просторі і мандрівники у незліченних віках. Наступного року я можу замешкати у темному Єгипті, який ви називаєте стародавнім, або у жорстокій імперії Цзянь-Чань, що постане за тисячі років звідтепер. Ми з тобою мандрували у світи, які обертаються довкола червоного Арктура, і мешкали в тілах комах-філософів, які гордо повзають поверхнею четвертого місяця Юпітера. Як мало знає земна людина про життя і його виміри! Як мало, насправді, вона повинна знати задля власного спокою! Про пригноблювача ж я говорити не можу. Ви, на Землі, неусвідомлено відчуваєте його віддалену присутність і з власного незнання блюзнірськи назвали його блискотливе знамено Альґол, Демонічна Зоря. Зустріти і перемогти пригноблювача — це те, до чого я, утримуваний тілесними путами, марно прагнув упродовж багатьох епох. Сьогодні я постану як Немезида, несучи справедливість і полум’яну катастрофу помсти. Шукай мене на небі біля Демонічної Зорі. Я не можу більше говорити, бо тіло Джона Слейтера холоне і дубіє, а його грубий мозок уже неспроможний працювати так, як я хочу. Ти був моїм другом у космосі, ти був моїм єдиним другом на цій планеті — єдина душа, яка відчула і відшукала мене у цій відразливій подобі, що лежить тут на кушетці. Ми зустрінемося знову — можливо, у сяйних туманах Меча Оріона, можливо, на чорних плато доісторичної Азії. Можливо, у незгаданих снах; можливо, в іншій подобизні через кілька епох, коли Сонячна система вже зникне».

Цієї миті хвилі думок різко урвалися, а бліді очі сновиди — чи, доречніше сказати, мерця? — оскліли, ніби у риби. У заціпенінні я підійшов до кушетки і помацав його зап’ястя, вже холодне і заклякле. Пульсу не було. Воскові щоки знову поблідли, а товсті губи ослабли і привідкрилися, оголюючи гнилі ікла дегенерата Джо Слейтера. Я здригнувся, накинув простирадло на моторошне