Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

обличчя і розбудив санітара. Тоді я вийшов з палати і мовчки пішов до своєї кімнати. У мене виникло несвідоме бажання одразу ж провалитися в сон, видінь якого я не зможу згадати.

Кульмінація? Який сухий науковий опис міг би похвалитися таким риторичним ефектом? Я лише записав деякі факти, які видаються мені вартими уваги, і дозволяю вам зіставляти їх на власний розсуд. Як я уже казав, головний лікар, доктор Фентон, заперечує реальність усього, про що я оповів. Він стверджує, що мою психіку надламав нервовий зрив, і я вкрай потребую тривалої оплачуваної відпустки, яку він мені одразу ж і надав. Він присягався своєю професійною честю, що Джо Слейтер був лише обмеженим параноїком, фантастичні візії якого, скоріш за все, походили з прадідівських байок, які побутують навіть у найбільш занепалих громадах. Він намагався переконати мене в цьому — а все ж я не можу забути того, що бачив на небі після смерті Слейтера. Ви можете вважати мене упередженим свідком, тож цей останній доказ, який, можливо, послугує очікуваною вами кульмінацією, має навести інше перо. Я процитую запис про появу зірки Нова Персея, стенографований зі звіту видатного авторитета в галузі астрономії професора Ґарретта П. Сервісса:

«22 лютого 1901 року доктором Андерсоном з Единбурґа недалеко від Альґола була відкрита нова дивовижна зірка. У тому місці раніше не спостерігалося жодних зірок. Упродовж двадцяти чотирьох годин чужинка стала такою яскравою, що затьмарила Капеллу. За наступні два тижні вона помітно потьмяніла, а ще за кілька місяців стала ледве видима неозброєним оком». 

Пам’ять

 У долині Ніса проклятий старий місяць сяє тонким серпиком, крутими рогами торуючи шлях для своїх променів крізь листяну ковдру величного упас-дерева[14]. В глибині долини, куди не проникає світло, життя надійно приховане від стороннього погляду. Густа рослинність вкриває схили, похмурі лози і в’юнкі рослини обплітають руїни палаців, зламані колони і дивні моноліти, стеляться мармуровими доріжками, викладеними руками давніх майстрів. Поміж деревами-гігантами в обвалених двориках стрибають маленькі мавпочки, а з глибоких скарбниць виповзають отруйні змії та лускаті істоти, яким немає назви.

Величезні камінні брили покояться під ковдрами з темного моху — могутні були ті стіни, з яких вони падали. Будівничі зводили їх на віки, і, направду, вони досі ще служать шляхетній меті, бо під ними сіра жаба облаштувала собі притулок.

На самому дні долини тече річка Дина, води якої масні і повні намулу. Вона зринає з таємних джерел і тече до глибоких підземних ґротів, і навіть Демон Долини не знає ні того, чому її води такі червоні, ані куди вона їх несе.

Якось Джин, що мешкає у місячному промені, звернувся до Демона Долини, кажучи: «Я вже старий і багато чого не пам’ятаю. Повідай мені звершення, подобу й імена тих, що звели ці камінні споруди». І Демон відповів: «Я — пам’ять, я мудрий таємним знанням минулого, але і я постарів. Вони були як води річки Дини, яких не збагнути. Їхніх звершень я не пригадую, бо вони тривали лише мить. Їхню подобу я ледве чи пам’ятаю, здається, вони були схожі на тих маленьких мавпочок серед дерев. Та їхнє ім’я закарбувалося в моїй пам’яті назавжди, бо воно суголосне назві річки. Ті створіння минулого називались Людина».

Тож Джин полетів назад на свій рогатий місяць, а Демон все ще уважно дивився на маленьку мавпочку, що сиділа на дереві посеред руїн двору.

Старий Вар’ят

Імпровізована щемна історія[15]

Марка Лоллія, проконсула Ґаллії[16]

Більярдна Шіхена, яка прикрашає одну з невеличких алей у самому серці чиказького складського округу — місце не з найприємніших. Її повітря, перенасичене тисячами запахів, які Колрідж свого часу почув у Кьольні, дуже рідко пронизувало очисне сонячне проміння; та все ж воно продовжувало сперечатися за панування у приміщенні з їдким димом від незлічимих дешевих цигарок і сигар, який клубочиться з шорстких губ незлічимих мужлаїв, які не вилазять звідти ні вдень, ні вночі. Та це не заважає популярності Шіхена, і на це є причина — причина, очевидна для будь-кого, хто б спромігся детальніше обміркувати, що то за постійний сморід. Опріч диму і нудотної духоти там витає аромат, колись знайомий мешканцям краю, але зараз, на щастя, засуджений на вигнання едиктом урядових доброчинців — аромат міцного, лютого віскі — чудового представника забороненого плоду від сього року божого 1950.

Заклад Шіхена — визнаний центр чиказької підпільної торгівлі алкоголем і наркотиками, і через те почуває певний ґонор, який поширюється навіть на задрипаних його завсідників; та донедавна більярдну відвідував чоловік, на якого не ширився цей ґонор, — чоловік, який розділяв занедбаність і бруд цього місця, але не його значущість. Його називали Старим Вар’ятом, і він був найзлославнішим суб’єктом навіть серед такого ганебного оточення. Багато хто намагався вгадати, яким він був раніше, бо коли він напивався до певної межі, його манера говорити спричиняла вселюдне зчудування; але те, ким він став, не викликало жодних запитань — Старий Вар’ят втілював геть усі можливі відтінки жалюгідного виду, відомого як «волоцюга» або «приблуда». Ніхто не пам’ятав, коли він з’явився. Якось уночі він, мов скажений, увірвався до Шіхена, з піною на губах, вимагаючи віскі і гашишу; і, погодившись навзамін виконувати різну роботу, назавжди осів там, миючи підлогу, вичищаючи плювальниці й дзеркала і виконуючи сотню схожих лакейських обов’язків в обмін на випивку й наркотики, які підтримували його живим і при глузді.

Говорив він мало, і то зазвичай жаргоном; але час від часу, коли незвично щедра порція віскі запалювала йому мозок, з нього лилися потоки нерозбірливих багатоскладових слів і обривків пишномовної прози та поезії, які викликали у деяких відвідувачів припущення, що свого часу він знавав кращі дні. Один його симпатик — боржник-утікач — регулярно приходив з ним побесідувати і з тону його розмови припустив, що за ліпших часів він був письменником або професором. Та все ж єдиним суттєвим ключем до Вар’ятового минулого була вицвіла світлина, яку він увесь час носив із собою — молодої жінки зі шляхетними, витонченими рисами. Іноді він виймав її з потертої кишені, обережно розгортав тонкий папір, у який вона була загорнута, і годинами пильно вдивлявся у неї з виразом невимовного смутку і ніжності. Це точно не був портрет людини, з якою міг би знатися волоцюга, — це була пані з гідністю і гарними манерами, зодягнена у вишукану сукню моди тридцятилітньої давнини. Старий Вар’ят на вигляд і сам належав до минулого, його чудернацьке вбрання мало всі ознаки антикварності. Він був височенний, мабуть, вищий за шість футів[17], хоча його сутулі плечі приховували його зріст. Його брудне сиве волосся, яке випадало жмутами, ніколи не бачило гребінця; а худе обличчя вкривали запущені кострубаті зарості, що ніби назавжди залишилися на стадії щетини — ніколи не голеної, — а втім, недостатньо довгої, щоб стати поважною бородою. Це обличчя, скоріш за все, колись теж мало шляхетні риси, але розгульне життя залишило на ньому незгладимі сліди. Колись раніше — років у тридцять — він був, вочевидь, огрядним, та зараз від цього й сліду не залишилося; він був худий, як смерть,