Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– О, не турбуйтеся, – посміхнувся Берест. – За нею вже послали.
– В якому сенсі?! – розгубилась я.
Але біля входу пригальмувала карета з черговою партією затриманих, тож про мене забули.
– Шанаре! Покажи їй, де у нас камери! – наказав наостанок служитель закону.
І знову я сиділа навпроти мовчазного Вальєна. Ми ігнорували одне одного, час спливав… Когось приводили, когось відпускали… Мене зморив сон, очі заплющилися самі собою… Чомусь пригадалося, що мою торбу конфіскували, а всередині залишилося бурштинове намисто, на яке я покладала стільки надій… І якщо Мела не з'явиться…
– Тає! Як ти тут опинилася? – вирвав мене з дрімоти знайомий голос. – Вставай, я дуже поспішаю! Ти, як завжди, без нічого? Це добре, в Суші одяг з Підлісся зайвий. Швидше!
Першої миті здалося, що я прокинулась не остаточно. Втім, хіба це мало значення? Хай живе свобода, а інше додасться!
Я підхопилася на ноги, кинулась до відчинених дверей, помітила в чиїхось грубих руках свою торбу і рвонула її без роздумів.
– А штраф?! – крикнули мені в спину.
– Нехай іде, я заплачу, – примирливим тоном заявила Мела. – Це ж Тая, – додала, наче вибачаючись.
На вулиці мене трохи відпустило, і я зупинилася, щоб перевести подих. Після холодної камери спека відчувалась особливо сильно. Сонце торкнулося горизонту, проте це на температуру повітря майже не вплинуло. Захотілося з головою пірнути у фонтан, що виднівся на протилежному боці майдану, і не вилазити звідти до настання зими. Боги, коли я стала такою зніженою?
– Ліворуч! Візок із осликом – наш! – пролунав окрик Мели. – Ну ж бо, оглянеш статую принцеси Лейї іншим разом! Казала ж, я поспішаю!
Думки сплутались остаточно. Вона не здивувалася, побачивши мене у столиці. Тобто лист справжній? Ось тільки обіцяні десять золотих на тиждень ніяк не асоціювались із запряженим у розхлябану таратайку віслюком.
– Куди лізеш? Ослик старенький, йому важко. Тут недалеко, дійдемо пішки.
«То нащо він взагалі?» – я ледве стрималася, щоб не закричати у відповідь.
І добре, що промовчала. Часом справді краще притримати гнів.
Стражники вивели до воріт мого нещодавнього співкамерника, допомогли йому залізти на розтріскане сидіння, розчулено погладили довговухого тягача.
– Сьогодні транспорт у вас повільний, пане Вальєне, – видав один зі служак. – Зате безпечний. – Обидва розсміялися. – Хай щастить! Сподіваємося хоч тиждень вас не бачити!
«Чаклунка поручилася за багатого бешкетника?» – не могла збагнути я.
Коли він говорив про ворога, то мав на увазі її? Але якщо їх пов'язує взаємна неприязнь, то чому вона примчала за першим покликом, та ще й притягла цей візок?
– Тримайся міцніше, Велне, – невдоволено промовила Мела, беручись за повід. – Зараз у мене немає срібного пилу на твої витівки.
– Слухаюсь і корюся, о всемогутня! – отрути в тоні чоловіка вистачило б на цілу зміїну яму. – А, до речі, хіба ти маєш вибір? Ні, правда ж? Тоді замовкни і не смій так зі мною говорити!
– Одного разу я перетворю тебе на жабу, – посміхнулася чаклунка. – Посаджу в скляну банку і забуду на сонці.
– Одного разу я знесу тобі голову, і це буде ще веселіше.
Від серйозного тону Вальєна мене пробрала дрож. Він не жартував, і спотворене ненавистю обличчя було найкращим доказом цього. Я поспішила відвернутися, щоби й собі не потрапити під його невдоволення. Погляд майнув по візку, і стримати тихий зойк не вдалося.
Відколи ми з Вальєном зустрілися, минуло годин п'ять. Я їхала з ним в одній кареті, сиділа за ґратами, йшла поряд до управління. Пам'ятаю, звернула увагу на його помітну кульгавість, але списала це на падіння, однак зараз усе стало на свої місця. Я зрозуміла, чому біля вітрин він впав як підкошений від моєї ваги і навіщо візок.
Забіяка, у якого не залишилося поручителів серед рідні, був калікою. Замість черевиків з-під його широких штанин виглядали протези. І, гадаю, він по-справжньому ненавидів магію.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб», після закриття браузера.