Читати книгу - "Надруковано в Бейруті"

Він саме збирався повисувати шухляди, коли здаля почув стукіт ціпка по підлозі, після чого з’явився його власник. Це був чоловік років сімдесяти, який вийшов із заднього підвалу і тримав у вільній від ціпка руці маленьку книжечку. Вбраний у чорне, неначе таємничий мандрівний дух, він випередив Фаріда питанням:

— Що ти шукаєш, синку?

— Я працюю тут віднедавна, а вже загубив, можливо, найцінніше, що в мене було!

— Ти знайдеш це, не хвилюйся. Тут речі не зникають, вони обов’язково повертаються і з’являються знову. Уяви, щойно перед тим як ти зайшов, я надибав ось цю книжечку, вона лежала покинута в кутку заднього підвалу. Перше видання нашої Конституції, сто дві статті, французькою та арабською мовами…

Він відкрив останню сторінку книжки і прочитав:

— Від 1 вересня 1926 року держава Великий Ліван називається Ліванська Республіка, без жодних відхилень. Це положення набуває чинності одразу після опублікування цього конституційного закону в офіційній газеті. Оприлюднено 23 травня 1926 року, надруковано… — тут він зробив маленьку паузу, щоб підігріти цікавість, і продовжив: — …«Друкарнею братів Карамів». Фуад Карам, засновник друкарні, набирав слова чорнового варіанту першої ліванської конституції власноруч, один, уночі при світлі лампи, коли решта працівників пішли додому. Директиви вимагали, щоб ніхто допитливий не бачив статей цього установчого документу до того, як його затвердить шляхом голосування представницька рада держави Ліван. Він друкував і редагував документ не один раз, роз’єднуючи сторінки, після того як вніс десятки виправлень у перекладі. Вони намагались уникнути буквального копіювання статей конституції Третьої Французької республіки і домовилися щодо низки правок про необхідність заснувати сенат поряд із палатою депутатів, потім відмовилися від двопалатної системи, а тоді знову повернулися до неї, зійшовшись на тому, що міністри разом нестимуть відповідальність за загальну політику уряду й індивідуально — за свої особисті вчинки. У друкарню на Дамаському шосе прибув Верховний комісар Франції Анрі де Жувенель, щоб прискорити роботу: «Моя місія в Бейруті закінчується через п’ятнадцять днів, потім я вирушаю в Париж». Він посварився з Мішелем Шиха, членом комісії з укладання Конституції, який закричав йому в обличчя: «Ви хочете зробити для нас демократичну парламентську республіку з урахуванням усіх наших особливостей, конфесій, спільнот, політичних і торговельних свобод — і все це за якихось три місяці?»

Чоловік у чорному походжав друкарнею, його тіло завалювалося на один бік, а він підтримував рівновагу за допомогою ціпка і продовжував говорити, поки Фарід водив поглядом туди-сюди.

— Ти виглядаєш стривоженим. Що це за річ, яку ти загубив?

Фарід вдарив кулаком по столу, біля якого стояв:

— Сто п’ятдесят… сто п’ятдесят дві сторінки!

— Ти напишеш іще. Не бійся, у тебе все життя попереду, і ти виглядаєш тямущим.

— Але це частина моєї душі, і в мене немає іншого примірника.

— Хто тут украв би рукопис поезії?

— Хіба я казав, що я поет?

— Ні, але є в тобі щось від них…

Фарід не зміг заперечити і дав чоловікові договорити.

— Вони приходили до нас. Їхні аркуші були списані від руки, погляд — загублений. Вони платили невеличку суму наперед, брали свої примірники під пахву і йшли. Я завжди робив їм поступки, вони доплачували вартість друку після того, як продавали свої збірки. Один із них сам роздавав їх перехожим на вулиці безплатно. Вони були такі кумедні зі своєю незрозумілою писаниною та заголовками, з яких потішалися працівники друкарні: «Зелений фонтан слів» чи «Небо у фартушку». Одного дня прийшла вродлива жінка зі збіркою «Я заявила тобі про свою любов». Вона була смілива, стала відомою, а книга перевидавалася кілька разів. Але мені розповіли, що їй не пощастило з чоловіком: він зраджував їй зі служницею…

Чоловік демонстративно іронічно засміявся і підійшов до Фаріда, наступивши на скляні друзки, розсипані по підлозі:

— Що це таке?

— Скляна куля, яку зачепила мадам Персефона, — Фаріду подобалося називати її ім’я.

Це була снігова куля-сувенір, всередині неї — Бейрут. Скло розбилося, рідина витекла, і залишилася тільки об’ємна модель міста, як воно виглядає згори, з вікна літака, що підлітає з боку моря, щоб приземлитися в аеропорту, з нього видно готелі на узбережжі: «Сен-Жорж» та «Фінікія», а праворуч — Французький бульвар та корпуси Американського університету з його зеленим студмістечком.

Чоловік посунув ціпком скляні друзки і запитав:

— Дружина Абдалли скинула її навмисно?

— Не знаю.

— А що вона сказала?

— Нічого.

— Ти був у друкарні, коли прийшла поліція?

Раптом Фарід відповів питанням на питання:

— А ви хто?

— Я Лутфі Карам, батько Абдалли. Це друкарня мого батька, а заснував її тяжким трудом мій дід Фуад. А ти хто?

— Фарід Абу Шаар.

— Поліція тебе про щось запитувала?

— Вона зупинила нас на вулиці, всіх працівників. Я чекав, поки вони підуть.

— Абдалла був у друкарні, коли вони прийшли?

— Так, стояв тут і мовчки спостерігав за ними.

— Що вони взяли?

— Взяли скриню, але я не побачив, що в ній.

— І ти залишався тут із самого ранку?

— Ні, пішов за ними у відділ внутрішньої безпеки, думав, можливо, вони взяли мою книгу разом з усім іншим, що винесли. Мене відправили до полковника, який не дав і слова сказати й голосно мене висварив. Сказав, вони знають, що роблять, і взяли тільки «підозрілі речі»; а потім прогнав мене.

Лутфі Карам вибухнув гнівом, піднявши ціпок у повітря:

— «Підозрілі речі»? У нас з’явилися «підозрілі речі»? Друкарні Карамів упродовж усіх цих років, ще з часів французького мандата, довіряли друкувати поштові марки, фіскальні марки, не кажучи вже про національні лотерейні квитки. Тільки уяви, які це були гроші і яка довіра! А ще була офіційна газета: усі її номери зберігаються в шафі отам; а ще журнали з правилами проведення публічних аукціонів; а ще офіційне фото президента республіки з шарфом у кольорах прапора на грудях, яке вішають у всіх державних установах одразу після його обрання. Ми завжди були друкарнею держави, а сьогодні невідомо звідки приходять якісь люди, збиткуються з нас і дають контрабандистам та грабіжникам вільно тинятись і винюхувати тут, як би нас обібрати. А що буде з ними всіма, якщо друкарня закриється? — він показав рукою на пусті стільці та столи. — Це більше сотні сімей!

Трохи заспокоївшись, він пригадав очевидне запитання:

— Я тебе раніше тут не бачив. Ким ти працюєш?

— Редагую тексти арабською. — Фарід додав маленький обман, прагнучи додати собі