Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Я пропрацювала в «Макдональдсі» лише тиждень, однак він залишив слід у моїй душі на все життя.

Оскільки один із восьми американців хоча б раз у житті працював у «Макдональдсі», я отримала завдання від редактора газети: влаштуватися туди на роботу й написати про неї статтю до Дня праці.

Я відверто зізналася менеджерові найближчого «Макдональдсу», що працюю репортеркою в газеті, але попросила ставитися до мене так само, як і до всіх інших. Жодних особливих привілеїв. Це означало, що я проходитиму співбесіду, прослухаю інструктаж із професійної орієнтації та носитиму спеціальну уніформу, на два розміри більшу, ніж потрібно.

Важко нервувати, коли заповнюєш анкету працівника, на зворотному боці якої зображений яскравий літній лабіринт Рональда Макдональда, що його потрібно розфарбувати. Бланками для анкет слугували паперові підстилки на тацях. Я отримала роботу, і моя зміна мала тривати з сьомої ранку до другої дня. Під час профорієнтаційної зустрічі мені видали фірмовий пакет із двома комплектами уніформи. Ми переглянули спеціальні фільми й дізналися, як мити руки і як поводитися з відвідувачами. Абревіатура TLC[5] означала «думай, як клієнт». Ми не повинні були використовувати термін «фастфуд». Це «ресторан швидкого обслуговування».

Удома я дістала з пакета чорні штани з поліестеру, сорочку-поло з червоними, сірими та синіми смужками і яскраво-червону кепку з великою літерою «М» і написом «Ми сила!» Кепка стирчала на відстані п’яти дюймів від моєї голови. Моя донька істерично сміялась і вимагала, щоб я приміряла цю форму в її присутності. Це був єдиний випадок, коли вона не намагалася «позичити» в мене одяг.

Щодня мені треба було з’являтися на роботі за п’ять хвилин до початку зміни. У маленькій кімнатці для персоналу висіли нагадування: «Розмовляйте з відвідувачами, усміхайтесь і запам’ятовуйте їхні імена».

Менеджерка дала мені відеофільм «Подаємо усмішки» — про те, як подавати сніданки. Усе, що я викладала на тацю, повинне було мати такий самий вигляд, як на малюнках, і видача замовлення мала тривати не більше за 59 секунд.

У результаті я почала працювати коло віконця, де замовлення видавали водіям автівок. Мене тренувала Робін. Ця жінка прагнула змінити світ на краще і використовувала для цього 30 секунд спілкування з кожним клієнтом. Вона могла визначити, хто поспішає, кому не завадить комплімент, а хто любить відчути себе важливим. Вона знала імена постійних клієнтів і збирала для них замовлення ще до того, як вони встигали їх зробити. Здавалося, ця жінка зовсім не помічала позіхань, набурмосених і неголених облич — вона просто усміхалась.

— Зазвичай я дивлюся людям в очі та звертаю увагу на вираз обличчя, щоб зрозуміти, як вони почуваються і про що думають, — сказала вона.

Коли люди дізнавалися, що їй уже 31 рік і вона працює в «Макдональдсі», то зазвичай щиро співчували. Робін не розуміла чому. Вона пишалася своєю роботою й відкладала гроші, щоб купити власний будинок.

То була важка робота. Доводилося стояти протягом цілого дня, і мої коліна та ступні дуже боліли. У нас не було на чому сидіти. Щоб трохи розважити себе, я зазирала в автівки, щоб побачити, що висить на дзеркалі заднього огляду (пухнасті гральні кості, освіжувачі повітря, годинники), а що цікавеньке лежить на задньому сидінні (пилосос, скручений килим, ключки для гольфу). Сісти й відпочити можна було лише під час 30-хвилинної перерви. Мені здавалося, що мої ноги от-от вибухнуть. Долоні пахли жиром, уніформа прилипала до тіла. Перш ніж іти додому, я мала наповнити дротяні кошики замороженою картоплею. Зробивши це, я пішла — абсолютно виснажена.

Наступного дня я працювала за головним прилавком. Ми мали звертатися до кожного відвідувача словами: «Вітаємо в „Макдональдсі“! Чи можу я прийняти Ваше замовлення?» Але відвідувачів ставало все більше, тож я просто почала вигукувати: «Наступний!» Того дня моїм «тренером» був Карлос — 17-річний юнак. Він був на двадцять років молодший за мене, однак жодного разу не змусив мене почуватися принижено. Бо надто добре знав, як воно буває. Коли один із менеджерів сказав йому, щоб він відправив мене прибирати зі столів в обідній залі, він округлив очі й сказав: «Я не відправлятиму вас, я просто попрошу». Він не хотів бути головною куркою в курнику, де я була найменшим курчам. Для нього ми всі були рівними — однією командою.

У майбутньому Карлос хотів стати лікарем-неонатологом і допомагати новонародженим, чиї батьки — наркомани. Він збирав гроші на медичний коледж. Рік тому він закінчив школу і працював по 35 годин на тиждень. За словами хлопця, «Макдональдс» навчив його відповідальності.

Між замовленнями ми пакували плюшевих гномів у «геппі-міли» з Білосніжкою й повсякчас витирали прилавок. У нас був девіз: «Сперся — протри». Не можна було мати такий вигляд, ніби в тебе немає роботи. Якось я зробила таку помилку — і для мене це закінчилося прибиранням жіночого туалету. Як тверді «відходи» можуть опинитися на стіні — на стіні! — і досі залишається для мене загадкою. Моїм завданням було їх зішкребти. Того дня від мене тхнуло відбілювачем.

Того вечора я була присутня на загальних зборах персоналу. Вони були схожі на захід, що мав на меті зміцнити дух та підвищити рівень ентузіазму, — скрізь повітряні кульки, прикраси з гофрованого паперу, їжа (страви, звісно, були з «Макдональдсу»). То була можливість звернути увагу на проблеми (наприклад, на те, що відвідувачі «Макдрайву» не отримують спецій у достатній кількості), виграти призи за участь у вікторині (Скільки важить порція морозива в «Макдональдсі»? — П’ять унцій) та отримати відповіді на складні запитання на кшталт «Що робити, коли відвідувач хоче отримати 18 упаковок крутонів до свого салату?» Нам нагадали, що, працюючи з їжею, треба використовувати щипці та рукавички, а не пальці. Також обговорили скарги, що їх відвідувачі писали на картках: 95 % клієнтів зауважили, що в туалетах дуже брудно. (Мабуть, ці картки заповнили ще до того, як я навела там лад.)

Наступний день у «Майкі Ді» був м’ясним. І мене, вегетаріанку, поставили на гриль. Цілісінький ранок я витріщалася на сосиски й бекон, які невпинно шкварчали. Потім я взялася до приготування мафінів, але постійно забувала діставати їх із духовки, коли дзеленькав сигнал. У кухні було стільки таймерів, дзижчалок та дзвіночків, що коли вони починали дзеленчати, я не могла зрозуміти, до якого пристрою треба бігти. Усе це нагадувало науково-популярний фільм, у якому кожні десять секунд може статися катастрофа.

Сара — «королева грилю» — показала мені, як прискорити процес. Вона одночасно підхоплювала по чотири сосиски, притримуючи їх