Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наступні тижні після фестивалю промайнули, мов один довгий сон.
Шкільні дні були наповнені уроками, домашніми завданнями й невеликими радощами. Емілія поступово звикала до японської мови, хоча іноді ще плуталася у складних фразах, і тоді Тао тихо підказував їй, нахиляючись ближче, а його голос змушував її серце битися швидше.
Після школи вони часто гуляли містом — ходили в невеликі кафе, де їли тайякі та пили гарячий чай. Айко іноді приєднувалася до них, жартуючи, що не хоче заважати «закоханим голуб’ятам», від чого Емілія червоніла, а Тао лише хитро усміхався.
Одного дня сталося щось несподіване.
Це був дощовий вечір. Уроки закінчилися, й Емілія разом із Тао затрималася в бібліотеці, дописуючи реферат. Коли вони вийшли, небо було затягнуте хмарами, а дощ тихо барабанив по даху школи.
— О ні… — зітхнула Емілія, — я забула парасольку.
Тао мовчки розгорнув свою й усміхнувся:
— Ходімо під моєю.
Вони йшли вулицею, притулившись одне до одного, щоб не намокнути. Дощ тихо шурхотів по листю, а повітря було свіжим і прохолодним.
— Знаєш… — почав Тао, зупиняючись під ліхтарем. — Є одна традиція в Японії. Якщо двоє людей ділять одну парасольку, це вважається романтичним знаком.
Емілія здивовано поглянула на нього:
— Серйозно?
Він кивнув, трохи зніяковівши.
— І що це означає для нас? — тихо запитала вона.
Тао на мить замовк, ніби збирався з духом, а потім, подивившись їй у очі, сказав:
— Це означає, що я щасливий бути поруч із тобою. Завжди.
Емілія відчула, як її щоки запалали, а серце пропустило удар. Вона простягнула руку й легко торкнулася його долоні, сплітаючи їхні пальці.
— Я теж щаслива, що ти поруч.
Вони стояли під парасолькою, слухаючи тихий шепіт дощу, і цей момент здавався їй досконалим.
Наступного дня в школі всі говорили про майбутній спортивний фестиваль. Айко знову підскочила до них із блиском в очах:
— Ви вже вибрали, в якій дисципліні братимете участь?
— Спортивний фестиваль? — перепитала Емілія.
Айко закивала:
— Так! Біг, перетягування канату, стрибки з місця — купа всього!
Тао подивився на Емілію й усміхнувся:
— Можливо, візьмемо участь у забігу для пар?
Емілія захихотіла:
— Думаєш, у нас вийде?
— Звісно. Ми ж команда, — підморгнув він.
Айко схрестила руки й загадково усміхнулася:
— Ви такі милі разом…
Емілія хотіла щось сказати, але лише розгублено почервоніла.
День спортивного фестивалю настав швидше, ніж вона очікувала. Школа вибухнула кольорами — усюди майоріли прапорці, учні сміялися, підтримуючи свої команди, а в повітрі витав запах приготованих на вулиці закусок.
Забіг для пар був останнім змаганням дня. Емілія й Тао стояли на стартовій лінії, тримаючись за руки — адже умова полягала в тому, щоб фінішувати разом.
— Готова? — запитав Тао.
— Готова, — усміхнулася вона.
Свисток пролунав, і вони побігли. Їхні рухи були злагодженими, наче вони завжди були командою. Вітер свистів у вухах, а навколо лунали вигуки вболівальників.
На фінішній прямій Тао стиснув її руку:
— Разом до кінця?
— Разом!
Вони перетнули фінішну лінію майже одночасно з іншою парою, і натовп вибухнув оплесками. Айко підбігла до них, стрибаючи від радості:
— Ви були неймовірні!
Тао й Емілія перевели подих і подивилися одне на одного. Їхні долоні все ще були з’єднані.
— Ми справді команда, — тихо сказала вона.
— І не лише на забігу, — відповів він, дивлячись їй у очі.
Цього разу вона перша нахилилася до нього, і їхні губи зустрілися на тлі святкових оплесків і сміху.
Життя в Японії лише починалося, але вона вже знала, що з Тао поруч попереду буде багато прекрасних моментів.
Наступного ранку сонце ледь прокидалося над горизонтом, коли Емілія відчула теплий промінь на обличчі. Вона розплющила очі й на мить забула, де знаходиться. Японія… школа… Тао… Усе це здавалося майже сном.
Вона потягнулася й глянула на телефон. На екрані блимало нове повідомлення від Айко:
Айко: “Добрий ранок! У мене є геніальна ідея! Збирайся, скоро за тобою зайду.”
— О ні… — прошепотіла Емілія, здогадуючись, що чекає щось неочікуване.
Через пів години вона вже стояла біля під’їзду, коли перед нею різко загальмувала Айко на велосипеді.
— Готова до пригоди?! — радісно вигукнула подруга.
— Якої ще пригоди? — недовірливо запитала Емілія.
— Сьогодні в центрі міста фестиваль ліхтарів! Але перед цим ми прогуляємось до старого храму на пагорбі. Кажуть, звідти відкривається неймовірний краєвид!
Емілія зітхнула, але не могла не посміхнутися — це справді звучало цікаво.
Підйом до храму був не з легких: вузька стежка серпантином вела вгору, а довкола тяглися густі бамбукові зарості. Тао приєднався до них по дорозі, мовчазно йдучи поруч із Емілією, іноді допомагаючи їй переступити через каміння.
— Ти не сказала, що це буде справжнє сходження на вершину! — пожартувала вона, коли вони нарешті дісталися храму.
Перед ними розгорнулася захоплююча панорама: місто лежало внизу, мов розсипані дорогоцінні камені, а на горизонті сяяло сонце, забарвлюючи небо в ніжно-рожеві й золотисті кольори.
— Красиво… — прошепотіла Емілія.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Beautiful moon, ДіанаЛ», після закриття браузера.