Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

 

— Так, — погодився Тао, але дивився не на краєвид, а на неї.

 

Айко, помітивши це, хитро усміхнулася й відійшла трохи далі, даючи їм можливість побути наодинці.

 

— Я радий, що ти тут, — тихо сказав Тао.

 

Емілія відчула, як серце стискається від його слів. Вона повернулася до нього, вдивляючись у темно-карі очі, що завжди здавалися такими загадковими.

 

— Я теж рада, — відповіла вона й несміливо взяла його за руку.

 

Вони стояли так, поки вітер тихо шурхотів у бамбукових заростях, і цей момент здався їй досконалим.

Ввечері вони спустилися назад у місто, де вже починався фестиваль ліхтарів. Вулиці були заповнені людьми, які тримали в руках паперові ліхтарики, а повітря було наповнене сміхом і музикою.

 

— Давай запустимо свій ліхтар! — запропонувала Айко, простягаючи їм один на двох.

 

Емілія й Тао взяли ліхтар, запалили його, і тепле світло осяяло їхні обличчя.

 

— Загадуємо бажання? — запитала вона.

 

— Давай, — кивнув він.

 

Вона заплющила очі й загадала, щоб ці моменти тривали вічно. Коли вони відпустили ліхтар у небо, їхні пальці знову сплелися.

 

— Про що ти загадав? — пошепки запитала Емілія.

 

Тао усміхнувся:

 

— Я вже отримав те, що хотів.

 

Вона підняла погляд, і їхні губи знову зустрілися під сяйвом сотень ліхтарів, що здіймалися в нічне небо.

 

Наступні дні після фестивалю ліхтарів були сповнені спокійного щастя. У повітрі вже відчувалася легка осінь: дерева поступово змінювали зелений на золотавий, а вітер приносив із собою легку прохолоду.

 

Емілія відчувала, що щось між нею й Тао змінилося після тієї ночі. Їхні розмови стали ще ближчими, а дотики — теплішими. Вони часто залишалися після уроків у шкільній бібліотеці, переглядаючи книги або просто насолоджуючись тишею в компанії одне одного.

 

Одного вечора, коли уроки закінчилися, а школа вже спорожніла, Тао запропонував:

 

— Хочеш показати тобі одне місце?

 

— Звичайно, — усміхнулася вона, зацікавлена.

 

Вони вийшли зі школи й пішли вузькими вуличками міста, поки не опинилися біля старого мосту, перекинутого через спокійну річку. Вода тихо дзюрчала під ними, віддзеркалюючи місячне світло.

 

— Це місце я знайшов ще в дитинстві, — тихо промовив Тао. — Коли мені було сумно чи важко, я приходив сюди й слухав, як тече вода. Це заспокоювало.

 

Емілія уважно слухала, вдивляючись у його профіль. У світлі ліхтарів він здавався ще загадковішим, а його голос — ще теплішим.

 

— Дякую, що поділився зі мною, — сказала вона, торкаючись його руки.

 

Тао повернувся до неї, його темно-карі очі м'яко виблискували в сутінках. Він нерішуче взяв її долоню в свою, нахилився ближче й тихо промовив:

 

— Я радий, що ти з'явилася в моєму житті, Еміліє…

 

Її серце прискорилося. Вона відчула тепло його руки, їхні погляди зустрілися, і цього разу вона не відвела очей. Їхні губи торкнулися, і весь світ, здавалося, зупинився на мить.

 

Після цього вони ще довго сиділи на мосту, тримаючись за руки й слухаючи шепіт річки.

 

Наступного ранку місто було накрите сірими хмарами, а вітерець ніс у повітрі передчуття дощу. Емілія поспішала до школи, згадуючи вчорашній вечір на мосту. Її серце досі тремтіло від спогадів про ніжний поцілунок із Тао.

 

Але день не віщував нічого хорошого. На першій же перерві Айко підбігла до них із занепокоєним виглядом:

 

— Ви вже чули? Біля старого храму зникла дівчина з нашої школи!

 

— Що?! — здивувалася Емілія. — Коли?

 

— Минулої ночі. Кажуть, вона пішла туди сама, і з того часу її ніхто не бачив…

 

Тао насупився:

 

— Це не перший раз, коли там відбувається щось дивне.

 

— То, може, нам варто перевірити? — несміливо запропонувала Емілія.

 

Тао подивився на неї, потім на Айко, й урешті зітхнув:

 

— Гаразд. Але йдемо після уроків.

 

Коли сонце почало сідати за горизонт, вони втрьох стояли біля входу в храм. Місце виглядало ще похмуріше, ніж удень. Дерева навколо зловісно хиталися на вітрі, а у вечірніх сутінках храм здався ще темнішим і загрозливішим.

 

— Ви впевнені, що це хороша ідея? — запитала Айко, стискаючи ліхтарик.

 

— Ні, — відповів Тао, — але ми вже тут.

 

Вони повільно зайшли всередину. Під ногами скрипіли старі дошки, а вітер гуляв коридорами, створюючи моторошні звуки. Емілія трималася за руку Тао, відчуваючи, як її серце стукає в грудях.

 

Раптом десь попереду почувся слабкий звук — ніби хтось прошепотів їхні імена.

 

— Ви це чули? — прошепотіла вона.

 

Тао кивнув, напружено вдивляючись у темряву. Айко ледь не впустила ліхтарик від страху.

 

Раптом щось загриміло в дальньому кутку храму, і вони побачили тінь, що швидко промайнула повз.

 

— Там хтось є! — крикнула Айко.

 

Вони кинулися вперед, освітлюючи шлях ліхтариками. У самому кінці коридору вони побачили фігуру, що сиділа на підлозі, притулившись до стіни. Це була та сама дівчина, яка зникла!

 

— Все гаразд? — обережно запитала Емілія, нахиляючись до неї.

 

Дівчина підняла голову, її очі були сповнені страху.

 

— Він… він усе ще тут… — прошепотіла вона.

 

— Хто? — запитав Тао, озираючись навколо.

 

У відповідь почувся глухий стукіт. Світло ліхтарика вихопило зі сутінків темну постать у кутку храму. Постать зробила крок уперед, і в ту ж мить двері позаду них грюкнули, зачинившись.

 

— Бігом! — крикнув Тао.