Читати книгу - "Просто бути, Таня Тайм"

Розділ 12: Морозиво та міжрядкові усмішки

Суботній день видався сонячним, хоча вже прохолодним. Осінь впевнено вступала у свої права: дерева тремтіли від вітру, але в повітрі була особлива легкість. Така, яка змушує виходити з дому без зайвого приводу.

Аліна стояла перед дзеркалом, вдягаючи теплий шарф. Коли Тарас написав їй: "Можеш сьогодні на каву з морозивом? Я ще винен тобі, пам’ятаєш?" — вона усміхнулась. Не одразу відповіла, але подумала: "Чому б і ні?"

Вони домовились зустрітись в маленькій кав’ярні на розі — тієї самої, повз яку обидва проходили десятки разів, але ніколи ще не заходили туди.

Кав’ярня була маленька, з вітринами, що виходили на вузеньку вуличку, де осіннє сонце золотило листя дерев. За вікном іноді проходили мами з візочками, школярі в яскравих куртках та місцеві, які вітались між собою знайомими поглядами. Всередині пахло свіжою випічкою, кавою та теплом.

Аліна сиділа за столиком біля вікна, переглядаючи меню, коли почувся знайомий голос:

— Ти сьогодні без пирога?
— А ти без сина? — всміхнулась вона, не підводячи очей від сторінки.
— Так. Він у школі, а я от… вирішив нарешті віддячити. Не відмовишся ж?

Тарас сів навпроти, трохи поправив куртку. Його вигляд був розслаблений, хоча в очах читалась легка напруга — така, що буває в людей, коли їм щось справді важливо.

— Я думала, ти пожартував тоді, — сказала Аліна, відклавши меню.

— Дякую, що погодилась, — сказав Тарас, коли сіли до столика біля вікна.
— Це ж морозиво! Як я могла відмовитись? — усміхнулась Аліна.
— Як Максиму в школі? — поцікавилась вона. — Чула, що діти тут з чотирьох уже йдуть…
— Так, він якраз у молодшій групі. Ще трохи плутається з англійською, але вже знайшов друзів.
— І як ти справляєшся з усім цим?
— Якщо чесно? Якось. Робота, дім, син… часом, як білка в колесі. Але іноді з’являються такі от моменти. І вони рятують.

Офіціантка принесла замовлення — каву й морозиво. Аліна усміхнулась, побачивши це поєднання.

— Морозиво в осінній день. Це або романтично, або просто нерозумно.
— Можна поєднати, — відповів Тарас. — Я, наприклад, люблю морозиво в будь-яку погоду. Але ще більше — компанію, яка вміє оцінити такі речі.

Аліна засміялась, і той сміх був легким, ніби розчинив напругу, що ще могла залишатись між ними. Розмова текла плавно: про Ірландію, смішні історії про дітей. Коли кава вже закінчувалась, вони обоє знали — зустріч вийшла не просто вдячністю, а чимось більшим.

Коли вони підійшли до дверей її квартири, Тарас зупинився й подивився на неї з усмішкою:

— Ну що ж, — сказав він, — як справжній лицар, я просто був зобов’язаний провести даму додому. Думаю, варто мені статую за це поставити.

Аліна засміялася, але в її очах було щось особливо тепле.

— Ти ще й статую хочеш? — з хитринкою перепитала вона, похитуючи головою.

— А чому б і ні? — підхопив Тарас. — Я ж виконав благородну місію! Герої не вмирають, їм ставлять пам’ятники.

— Мабуть, треба й справді подумати про статую, — всміхнулася вона. — Добраніч, Тарасе.

— Добраніч, Аліно, — відповів він і повільно пішов, усе ще усміхаючись.

 

Аліна

Коли двері зачинились за нею, Аліна ще кілька секунд стояла, притулившись до спинки дверей. Усмішка не сходила з її обличчя. Легкий жарт Тараса про «лицаря» ще лунав у пам’яті.

Він зовсім не такий, яким я уявляла сусідів у чужій країні… — подумала вона.
Спокійний, ввічливий, уважний до деталей. А коли усміхається — у нього трохи мружаться очі, і тоді він виглядає зовсім інакше.
Вперше за довгий час Аліна ловила себе на тому, що їй хочеться ще. Ще розмов, ще прогулянок, ще тих митей, коли не почуваєшся чужою.

Тарас

Тарас ішов до своєї квартири повільно, ніби намагаючись не порушити щось крихке, що зависло у повітрі після прощання.

Вона добра. Легка у спілкуванні, але не легковажна. Здається, з нею поруч усе виглядає простішим…
Він згадав її усмішку, голос, те, як вона уважно слухала, а ще — як щиро сміялась з його жарту.
Звичайна прогулянка, кава, трохи морозива… А чомусь залишилося враження, ніби це був важливий день.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍