Читати книгу - "Просто бути, Таня Тайм"

Розділ 13: Тепло в долонях

Аліна саме розкладала посуд на полиці, коли пролунав дзвінок у двері. Відчинивши, побачила на порозі Тараса. Він виглядав втомленим, очі напружені, а голос був тихим:

— Привіт. Вибач, що отак зненацька… Максимко захворів. Температура… не можу її нормально збити. Я вже дав жарознижувальне, але… Не знаю, може, ти знаєш щось краще? Чи можеш просто приглянути за ним десять хвилин, поки я збігаю в аптеку?

Аліна на мить мовчала, потім усміхнулась спокійно й упевнено:

— Не треба бігти в аптеку. Я лікар. Ну, була… лікарем. У мене вдома є все необхідне. Зараз, візьму кілька речей — і йду з тобою.

— Ти… лікар? — здивовано перепитав Тарас.

— У минулому, — коротко відповіла вона, вже збираючи медичну сумку. — Але досвід залишився.

Максимко лежав під ковдрою, щічки гарячі, очі злипаються. Побачивши Аліну, слабко усміхнувся:

— Привіт…

— Привіт, зайчику, — ніжно відповіла вона, сівши біля нього. — Давай поміряємо температуру.

Поки Аліна лагідно торкалась лоба, обережно ставила градусник, Тарас стояв поруч, наче трохи розгублений, але вдячний.

— Я думав, що сам впораюся… але коли він почав марити, я злякався, — тихо сказав він.

— Це нормально. Усі бояться, коли хворіє дитина. Але все буде добре. Температура висока, але ми впораємось, — запевнила вона впевнено.

Разом вони змінювали компреси, поїли хлопчика теплим чаєм із медом, Аліна показала Тарасу, як краще охолоджувати лоб та ручки, як стежити за станом.

— Ти така спокійна, — сказав він після кількох годин. — Поруч з тобою не страшно.

Аліна усміхнулась, хоча в очах з’явилась тінь:

— Таке вже колись було. Але тоді все було інакше. Вибухи… крики… пацієнт, якого я не змогла врятувати. Він загинув у мене на руках. Я поїхала наступного дня. Не витримала. Залишила лікарню, дім, усе… Просто хотіла вижити.

В кімнаті наступила тиша. Тарас присів поруч.

— Ти зробила те, що змогла. А зараз — допомагаєш моєму синові. І це важливо. Не всі мають таку силу, Аліно.

Вона не відповіла одразу. Але поглянула на нього — і в її очах було вже менше тіні, більше світла.

— Дякую. Це важливо чути.

 

…Температура поступово спадала. Максимко вже не марив, сон у нього став спокійнішим, дихання вирівнялось. Аліна перевірила ще раз — лоб став прохолоднішим, щічки трохи порожевіли, але вже не палахкотіли жаром. Вона обережно поправила ковдру й сіла на край ліжка.

— Він молодець, борець, — прошепотіла вона.

Тарас сидів поруч, притихлий. Разом вони провели ці години, майже без слів, у злагоді — змінювали компреси, читали, чергували, ділили тишу і хвилювання. Коли все трохи стабілізувалось, він подав їй чашку з теплим чаєм, яку щойно приніс з кухні.

— Тепер можна трохи перепочити, — сказав, опускаючись на диван поряд.

Аліна кивнула. Її обличчя було спокійне, але втомлене. У кімнаті панувала тиша, порушена лише тихим диханням сплячого хлопчика.

— Ти сьогодні врятувала мого сина, — м’яко мовив Тарас. — І мене. Я б не впорався сам.

Аліна опустила очі.

— Просто... я знала, що робити. Це звичне. Раніше було.

— Але ж ти сказала, що більше не практикуєш… — Він на мить замовк. — Чому?

Вона мовчала кілька секунд. Потім, не піднімаючи очей, почала тихо:

— Це було в Харкові. Я чергувала в лікарні під обстрілами. Привезли поранених, серед них — хлопчик, років дев’ять. Ми боролись за нього... я робила все, що могла. Але він помер. У мене на руках. — Голос затремтів. — Я тоді… зламалась. Вперше не змогла тримати обличчя. Просто сиділа поруч і плакала.

Тарас мовчав, слухаючи.

— Наступного ранку був новий обстріл. Я зрозуміла, що не витримаю ще одну смерть. Зібрала речі. Залишила роботу. Все. Я просто хотіла бути в безпеці. І більше ніколи… не відчувати ту безпомічність.

Вона вперше підвела погляд. Очі вологі, дихання прискорене. Тарас мовчки простягнув руку і легенько доторкнувся до її долоні.

— Ти не винна, — сказав тихо. — Ти — жива. Ти допомагаєш. Навіть зараз. І це не менше, ніж подвиг.

Від дотику її ніби прорвало. Сльози набігли на очі, вона здригнулась ледь помітно, але не забрала руку. Навпаки — стиснула його пальці. Її голос був майже шепотом:

— Ти... дуже вчасно це сказав.

Тарас нахилився ближче і, не відпускаючи її руки, обережно притягнув її до себе, обійняв. Вона не пручалась. Лише поклала голову йому на плече, відчуваючи, як з неї сходить напруга, як десь усередині нарешті проривається тепло. Не те, що розриває — те, що лікує.

— Ти сильна, Аліно, — прошепотів він. — Просто іноді треба, щоб хтось був поруч.

 

Наступного ранку

Ранкове світло пробивалось крізь штори м’якими променями. У квартирі було тихо. Максимко ще спав. Аліна прокинулась на дивані — спина трохи затерпла, але думки були ясні. Вона озирнулась, ніби очікуючи побачити Тараса, але його не було в кімнаті. Лише тиша й запах свіжозавареної кави з кухні.

Він повернувся за кілька хвилин із чашками в руках.

— Доброго ранку, — сказав м’яко. — Ти ще тут... Я боявся, що ти зникнеш до світанку.

Аліна усміхнулась, але в її очах читалась обережність.

— Я ще не втікала вночі. Хіба що подумки.

Вони посміхнулись, але кожен відчував, як ця тиша між ними — не зовсім спокій. Вона злегка незручна, як після чогось надто відвертого.

Тарас подивився на неї з вдячністю, але не став нічого говорити. Аліна зробила ковток кави й підвелась.

— Мені треба йти. У мене ще справи сьогодні.

Він кивнув.

— Я розумію.

Вона взяла сумку, на ходу накинула куртку. Його погляд затримався на ній — у ньому було стільки всього, що він не сказав учора.

Перед дверима вона озирнулась.

— Дякую… за довіру. За те, що був поруч.

— Ти теж була, — відповів Тарас тихо. — І не просто поруч.

Вона лише кивнула й пішла, лишивши по собі запах її парфуму й щось ще — невимовне.

Кілька днів потому

Аліна мовчала. Не писала. Не дзвонила. Вона ловила себе на думці, що думки про нього переслідують. І це її лякало. Їй було добре вчора — можливо, навіть занадто добре. А вона боялась. Того, як легко зламати внутрішній захист, якщо знову повірити в близькість. А раптом усе це — просто вдячність? Тимчасове тепло?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍