Читати книгу - "Тінь серед світла, Деріка Лонг"

Розділ 4

Мирослав рідко дозволяв собі повністю розслабитися, але сьогодні був саме той день. Вихідний, який він проводив не в кабінеті, не на ділових зустрічах і навіть не в роздумах про свої справи. Сьогодні був день, коли він вирішив просто відпочити.

— Ну, брате, я не думав, що зможу тебе витягнути сюди, — Андрій, його давній друг і колега, з усмішкою дивився на нього. — У тебе завжди або плани, або якісь дивні справи, про які ти мовчиш.

Мирослав відкинувся на зручне крісло в затишному лаунж-закладі, де вони проводили цей день. Тут був басейн, зона відпочинку, кілька окремих будиночків для тих, хто хотів усамітнитися.

— Треба ж колись робити винятки, — спокійно відповів Мирослав, роблячи ковток холодного віскі.

— Охоче вірю. Тільки дивно, що ти так легко погодився. Щось змінилося? — Андрій уважно подивився на нього, а потім з усмішкою додав: — Або хтось?

Мирослав мимоволі стиснув склянку в руці.

— Ти про що?

— Давай не прикидайся, — Андрій розсміявся. — Я бачу, що в тебе з’явилося щось… чи хтось, через кого ти змінився.

Мирослав мовчки дивився перед собою.

— І хто вона?

— Андрію…

— Мирославе… — з удаваною серйозністю повторив друг.

— Не твоє діло, — коротко відповів Мирослав, але посмішка все ж майнула на його губах.

— Та годі тобі. Я ж не на допиті, просто цікаво. Останній раз я бачив тебе таким… навіть не знаю, чи взагалі бачив.

— Це не обговорюється.

Андрій тільки зітхнув, розуміючи, що витягнути інформацію з Мирослава буде важко.

— Добре, як скажеш. Але ж ти знаєш, що я все одно дізнаюся, — підморгнув він.

— От і подивимось, — Мирослав усміхнувся і підняв склянку.

Весь день вони провели в легких розмовах про справи, які не стосувалися бізнесу. Це було приємне відчуття — хоча б на один день не думати про ризики, угоди і небезпечних конкурентів.

Вечір.

Мирослав повернувся додому, але розслаблення швидко зникло. У його голові крутилася лише одна думка — Оксана.

Він не любив відчувати, що хтось займає стільки місця в його свідомості. Але ця дівчина… Вона була іншою. Її щирість, відкритість, легкість — усе це зачаровувало його, робило залежним від її присутності, навіть якщо вона була лише в його думках.

Він узяв телефон, трохи вагаючись. Відкрив її контакт.

Палець уже натиснув кнопку виклику, але він різко натиснув «скинути».

Що він робить? Навіщо?

Але через хвилину він знову розблокував телефон. І цього разу все ж набрав її номер.

— Алло? — її голос був трохи здивованим, але теплим.

— Привіт, Оксано, — його голос був спокійним, але всередині вирувала буря.

— О, привіт, — вона трохи засміялася. — Неочікувано.

— У мене для тебе пропозиція, — сказав він після паузи.

— Так?

— Завтра ввечері. Я хочу, щоб ти приїхала зі мною в одне місце. Це буде поза містом, затишний заміський комплекс.

— Заміський комплекс? — здивовано перепитала вона.

— Так. Там спокійно, ніхто не заважатиме.

Вона задумалася.

— Ти любиш місця, де мало людей, — зауважила вона.

— У мене свої причини.

— Це якось дивно, Мирославе, — зізналася вона, але в її голосі не було відмови.

— Але ж ти погодишся?

Коротка пауза, і він почув її тихе «так».

Він усміхнувся.

— Чудово. Я заїду за тобою о сьомій.

— Гаразд… До завтра.

— До завтра, Оксано.

Він поклав слухавку, а в його зелених очах з’явився блиск.

Завтра все стане ще цікавіше.
 

Наступного дня Мирослав вирушив на зустріч до Оксани, відчуваючи, як кожен крок наближає його до ще одного етапу, де він може втратити контроль. Вже вдень він почав відчувати певне занепокоєння — ті незрозумілі почуття до неї, які він намагався відштовхнути, знову набрали силу. Кожен дзвінок до неї, кожне її слово змушували його почуватися, наче він порушує якусь невидиму межу.

Проте, в той момент, коли він зупинив свою машину біля її будинку, це почуття втратило всі сумніви. Вона вийшла на сходи, одягнена в легке плаття, яке підкреслювало її граціозну фігуру, а її очі, зустрівши його погляд, випромінювали таку щирість і невимушену радість, що він не зміг залишити всі свої побоювання на подалі.

— Ти виглядаєш чудово, — сказав він, не приховуючи своєї захопленості.

— Дякую, — відповіла Оксана, усміхаючись. — Здавалося, ти завжди не любиш такі місця. Чому змінив свою думку?

— Люди змінюються, — злегка посміхнувся він, поки вона сідала до машини. Він відкрив дверцята для неї з такою увагою, що це, мабуть, не уникло її уваги.

Вони виїхали з міста, і тиша, яка настала між ними, була невагомою, майже дружньою, але в той же час він відчував, що кожен їхній погляд намагається проникнути в інший світ, кожен жест був мовчазним запитанням, на яке ніхто не хотів насправді відповісти.

Оксана поглядала на нього, і в її очах можна було побачити сум'яття.

— Що ти не скажеш? Ти все ще так закритий, — порушила тишу вона. — Я розумію, що у тебе є свої обставини, але все ж… ти чомусь не хочеш розповідати мені про свою справжню роботу. Це мене турбує.

Мирослав відвів погляд на дорогу, знаючи, що наступні слова будуть важкими. Як йому сказати їй правду? Як розповісти про всі ці таємниці, які тягнуть за собою не лише його, а й людей, яких він любить?

— Я не можу, Оксано, — відповів він без емоцій, хоча в його голосі звучала суміш страждання і страху. — Моя робота — це не те, що ти хочеш знати.

— Я не хочу лізти в твоє життя, але це стає надто важливим для мене. Я не розумію, чому ти продовжуєш ховатися за цією стіною. Між нами щось є, а ти навіть не хочеш поділитися тим, що тебе тримає.

— Я не хочу, щоб ти була втягнута в це. І це все, що я можу сказати.

Відповідь Мирослава залишила в Оксані гіркоту. Вона могла відчути, як він щиро хвилюється, але не могла зрозуміти, чому він не може бути відкритим із нею. Вона здогадувалася, що його життя приховує не просто складні питання, а щось, що здатне змінити все.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍