Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Містін і срібний шепіт

Містін сиділа на даху старого вежового будинку, де вітри співали про те, що забули люди. В її руках була нитка — тонка, як промінь місяця, срібляста і майже невидима. Нитка велася кудись у темряву.

"Шепіт — це теж відповідь", — думала Містін.

Її очі, світлі й глибокі, ловили рухи, яких ніхто не бачив. Вона була пов'язана з усіма, але нікому не належала.

Нитка здригнулася в її пальцях.

Десь далеко Аурік заговорив забутими іменами. Десь Скаробіус розбив ще одне дзеркало. А в іншому кінці нитки — Тукіус стояв перед вибором, від якого залежала вся дорога.

Містін закрила очі.

"Я не можу втручатися. Але я можу бути поруч."

Вона торкнулась нитки губами — і послала сигнал. Невидимий. Беззвучний. Прямо в серця тих, хто ще міг чути без слів.

— Ми разом, навіть коли окремо, — шепнула вона в темряву.

У відповідь нитка теплішала, як від доторку живої руки.

Містін посміхнулась. Маленькою, сумною посмішкою.

А потім зникла, розчинившись у повітрі так само тихо, як з’явилась.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍