Читати книгу - "Академія Арканум, Солен Ніра"

Частина 5

Ми вирушали на екскурсію. Це була одна з тих непередбачуваних подій, яку організовували в Арканумі, коли кожен студент міг насолодитися неймовірною природою, поки це дозволяє ще хоч невелике тепло. І це була ідеальна можливість для нас, щоб залишити позаду всі внутрішні переживання та стреси.

Але чим більше я йшла серед інших студентів, тим більше відчувала, як холод проникає в кістки. Небо вже почало темніти, і гірський ліс навколо здавався навіть таємничішим, ніж раніше. Листя хруснуло під ногами, а дерева, обвиті мохом, стояли як стражі в ночі.

—Ти не боїшся темряви? 

Я кивнула, намагаючись приховати нервовий погляд. Все навколо виглядало настільки чужим і загрозливим, що навіть у мене, яка не боялася магії, було відчуття небезпеки.

-Темрява завжди приховує більше, ніж ми хочемо.

Калеб мовчки підійшов ще ближче. Його присутність була комфортною, хоч і настороженою. Його погляд залишався зосередженим на лісі, мов він шукав щось, чого я не могла побачити.

—Все буде добре, Ясемін.

—Сподіваюсь. Та все ж щось у цьому лісі не так.

Ми продовжували йти з рештою студентів, коли раптом, в одній з темних ущелин лісу, я помітила щось… дивне. Далеко попереду, за кілька метрів, я побачила фігури, що рухались між деревами. Спочатку я подумала, що це були просто звірі. Але коли вони наблизились, я зрозуміла, що це було щось значно гірше.

—Що це? -прошепотіла я, зупиняючись.

Я відчула, як кожен волосок на моєму тілі став на місце. Усе в лісі раптом замовкло. Безшумно. Ні звук, ні шелест листя. Я побачила темні постаті, що підіймалися з тіні, наближаючись до нас.

—Рухайся швидше! —хлопець схопив мене за руку, пірнаючи поглядом у слід іншим студентам. 

Ми відразу почали рухатись швидше, і я відчула, як у повітрі змінилась енергія. Навколо нас стали розповзатися темні силуети, і я не могла зрозуміти, чи це хтось із лісових істот, чи це була саме та небезпека, про яку нас попереджали.

—Вони йдуть за нами. -тихо прошепотіла я і мій голос зрадницьки затремтів. 

—Просто не звертай уваги.

Його голос був спокійним, але я помітила, як його магія змінилася. Це була не просто захисна енергія. Щось було не так. Щось в цій темряві було гірше, ніж я могла собі уявити.

Раптом темні постаті вирвалися з тіні і наблизились на кілька кроків. Вони були не схожі на людей і більше нагадували нечисть, яку я тільки чула в легендах. Я відчула, як серце почало битися швидше.

—Не підходьте! —я стиснула руки в кулаки, різко обертаючись.

Але Калеб швидко взяв мою руку і знову прошепотів:

—Я вже сказав, не звертай увагу на них. Я впораюсь із цим.

І тоді, з глибоким ривком, він випустив з рук потужний потік енергії. Слідом за цим усе навколо нас затряслося. Я відчула, як усе стає м’яким, немов вітер забирає всі мої думки і тіло. Я на мить заплющила очі, але коли їх знову відкрила, ми вже опинились на безпечній відстані, далеко від того місця, де ще кілька хвилин тому ми стояли.

—Що це було? —я ледь встигла вимовити слова. 

—Це... старі магічні істоти. —така відповідь навряд чи задовільняла мене, але через все ще калатаюче серце я не стала запитувати щось детально на рахунок цих "мирних жителів". 

—Чому ми не зупинилися і не бились із ними? 

—Тому що не треба. Ми б лише дарма витратили енергію.

Я побачила, як його погляд змінився. Він був серйозний, навіть злегка напружений, як і я, хоча він намагався зберігати спокій.

—Дякую. —сказала я, злегка посміхаючись. 

—Не варто. В тебе є ще багато чому навчитись. Такій сміливості, рішучості і готовності до бою.

Я відчула, як серце знову завмерло. Калеб сказав це так просто, але я розуміла, що це була не просто похвала. Він намагався показати мені, як я змінилася за останній час.

Ми йшли далі, але тепер усе було не так просто. Ліс не був тим самим, і, здається, кожен крок міг призвести до нових відкриттів. Але цього разу я не боялася. Я була готова до того, що чекає попереду. І, хоча я не знала точно, що на нас чекає, я відчувала, що я не одна.

Ми продовжували йти лісом, і з кожним кроком тиша ставала все глибшою. Вітри не дули, і навіть шум дрібних звірів, що зазвичай супроводжував ночі, наче стишився. Це було дуже незвично. І лякаюче.

Я намагалася не показувати свої хвилювання, однак внутрішня напруга вібрувала в кожному моєму русі. Темряву було важко пробивати навіть поглядом. Вона оповивала все навколо, тягнучи за собою відчуття чогось невидимого і недоброго.

— Ти відчуваєш це? — я не могла більше мовчати.

Калеб підійшов трохи ближче, його очі не зводилися з лісу, він уважно спостерігав.

— Відчуваю, — відповів він спокійно, хоча я помітила, як його кінчики пальців затремтіли. — Щось не так. Може бути небезпека.

Я не знала, чи це просто моя уява, чи справді з нами щось не так. Але серце стиснулося від підозр. Всі ці легенди про ліс і його духів — вони начебто стали реальністю. Я спробувала відвести погляд і знову зосередитися на екскурсії, проте відчуття, що ми під наглядом, не відступало.

— Що це? — я шепнула, коли одна з тіней знову ковзнула між деревами. Це було дуже швидко. І занадто безшумно.

Калеб не відповів одразу. Він лише злегка нахилив голову, ніби прислухаючись до чогось.

— Ми повинні бути обережними, — нарешті сказав він. — Ліс тут старий, і іноді можна зустріти нечисть, яка не завжди намагається нас убити. Але не варто ризикувати.

Я кивнула, але розуміла, що мої нерви вже були на межі. Ми йшли все швидше, намагаючись тримати разом групу. Калеб все більше віддалявся, наче хотів залишити нас вільними, а сам тримав на собі весь фокус лісу, як завжди.

Але раптом стало тихо. Тиша була такою гнітючою, що я відчула, як волосся на потилиці піднялося. Студенти впереді теж зупинилися, здивовано озираючись.

— Що сталося? — прошепотіла я, почувши відлуння вітру, яке раптом перервалося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍