Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тепер уже не вдасться тішити себе обманом, що життя безпечне, — безпеки нема ніде. Матуся розповідає, що певний час батька тримали за обидві руки, щоб кожен міг вгамселити його по яйцях. І що він вже махнув рукою на лікаря, хоча струмінь у нього щотижня слабшає... Милостивий Боже, я стала схожа на свою маму. Річ у тому, що як вони прийшли раз, так можуть прийти й удруге, і хтозна, можливо, вони вчинять щось погане і з Кіммі — за те, що та лише думає відвідати своїх нещасних батьків після того, як їх пограбували, а маму, можливо, і зґвалтували.
Останнім «ізмом» цього прем’єр-міністра-соціаліста можна назвати «ухилізм». Мабуть, на Ямайці я остання з жінок, хто не чула слів прем’єра, що для охочих виїхати рейс на Маямі літає п’ять разів на тиждень. Краще скоро настане? Краще мало настати ще чотири роки тому. Натомість у нас «ізми» про те, «ізми» про се, однак татусь просто обожнює теревенити про політику. Це коли він не нарікає на відсутність у нього сина, бо для того щоб перейматися долею країни, потрібні чоловіки, а не жінки, для яких найбільша мрія — стати королевою краси. Я політику ненавиджу. Ненавиджу хоча б тому, що, живучи тут, я змушена жити політикою. І нічого тут не вдієш. Якщо ти не живеш політикою, політика буде жити тобою.
Денні був з Брукліна. Блондин, що приїхав сюди провадити дослідження із сільгоспнаук для своєї дисертації. Хто ж знав, що Ямайка, на заздрість науці, створить таких корів? Хай там як, ми стали з ним зустрічатися. Він узяв мене в готель «Мейфер», на околиці, щоб випити по чарочці. Приїжджаємо, а там — наче Бог змахнув рукою — і на тобі: всюди білі люди! Чоловіки, жінки, старі, молоді... Усі — білі. Я, як вони кажуть, брунатка-шоколадка, але навіть для мене, з моїм не надто темним кольором шкіри, побачити таку кількість білих одночасно і в одному місці стало шоком. Хтось, мабуть, сплутав це місце з Північним узбережжям, — надто багато там було туристів. І от один з тих білих розтуляє рота — й починає цвірінькати до мене на патуа[58] (звісно, на свій, американський, лад). Я там бувала згодом досить часто, вже й не все згадаю, але щелепа відважувалася щоразу, коли білі починали до мене говорити: «Стривай! Хо-хо-хо! Гей, це ти, чупринко? Оце так зачіска! Хо-хо-хо, давненько не бачились! Людоньки, а ти змінилася!» А в них і близько не було засмаги!
Денні слухав реально химерну музику, іноді — просто дику, ще й навмисно голосніше її вмикав, щоб мене подратувати. Просто шум, рок-н-рол, «Іґлз»[59] та «Роллінг стоунз» і силу-силенну чорних, яким слід було б заборонити косити під білих. А ось уночі він грав мені пісню. Ми з ним порвали майже чотири роки тому, але щоразу, коли я дивлюсь за вікно, то подумки наспівую два рядки, знову і знову: «Я вірю, ти знаєш: Того тобі не треба, що ти лишаєш»[60]. Кумедно, бо з ним я познайомилася саме через Денні. На якійсь вечірці, влаштованій рекорд-лейблом[61], — десь на виїзді, серед пагорбів. «Ось місце, де білі й небілі живуть у злагоді, ге?» — пригадую, спитала я. Денні відповів, що в нього, так би мовити, й гадки не було, що чорні теж можуть бути расистами. Я пішла по пунш, не поспішаючи, щоб збавити час, а коли повернулася, Денні розмовляв з менеджером. Я тоді була точно такою, якою мене і вважали всі ці працівники, — зарозумілою ніґеркою, що трахається з американцем. А поруч з Денні та менеджером стояв він — той, кого я й не сподівалася зустріти. Останній його сингл сподобався навіть моїй мамі, хоча батько Співака не поважав. Він був нижчим на зріст, ніж я думала, і ми троє — він, я і менеджер — були єдиними чорношкірими, що не ходили туди-сюди з питаннями на зразок: «Вам поновити?» І ось він стоїть тут, як чорний лев. «Що за сексі-дівчина стрілась мені тута», — сказав він. Я п’ятнадцять років училася правильно розмовляти, та ці слова стали для мене наймилозвучнішим реченням, почутим з вуст чоловіка.
Потім я його довго не бачила. Денні вже давно вибрався. Аж тут мою Кіммі — що так і не може провідати своїх батьків після того, як їх пограбували, а маму, можливо, і зґвалтували, — несподівано запросили на вечірку в його будинок, і я вирушила з нею. Він мене не забув. «Чекай-чекай! То ти — сестра Кіммі? То ти тута ховалася!.. Чи ти була Сплячою Красунею, е-е, чекаючи, коли тебе розбудить чоловік?» А я буквально розривалася між тією своєю частиною, яку відрубую після ранкової кави, — тією, що промовляє: «Так і є, мій сексі-братику», — та іншою, якій невтямки: «Ти що взагалі тут робиш із цим вошивим растою?» Кіммі невдовзі пішла, не пам’ятаю як. А я лишилася, навіть коли всі вже розійшлися. Ми удвох дивилися на нього — я і місяць, — коли він вийшов на веранду: оголений, немов дух ночі, з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коротка історія семи вбивств», після закриття браузера.