Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

вже нема. Не знаю. Але якщо вона є і побачить, то я б хотіла, щоб вона знайшла мене.

— І що тоді ти зробиш?

— А що я зроблю?

— Ну, ти скажеш їй, що вона наволоч, бо кинула тебе?

— Ні, Костю, ні! Ти що! Вона, мабуть, мала причини! Або загубила мене! І взагалі, кожен може утнути щось погане, от ти…

— Що я?

— Ти ж бив інших… трохи… як тільки прийшов. Я пам’ятаю. Я одразу побачила, що ти не такий, як всі, але ти хотів здаватись таким, ти хотів всіх обманути. І ти не заступався ні за кого, і підтакував, коли цькували, і трохи бив… навіть Вамбу…

— Так, стоп. А що я мав робити?

— Ні, Кость, я ж нічого не кажу… Я розумію. Вас так били!

— І зараз іноді б’ють.

— Так, я знаю… Пробач мені.

— Добре, пробачаю. То ти що, простила б їй?

— Мамі? Так, звичайно, я б пробачила, Неч. Адже тоді у мене з’явилася б мама.

— То всі ці модельні мрії лише для того, щоб з’явилася мама?

— Ні, Костю, — вона розсміялася, натужно і криво, і цей сміх не додав їй вроди, як зазвичай, — звичайно ж ні! Я просто хочу бути красунечкою і ходити подіумом, і щоб всі чоловіки шаленіли!

— Всі?

— Ага, і щоб ти ревнував! — вона побігла від мене, і сміялась так дзвінко, тепер уже зовсім по-справжньому.

А я наздоганяв, і літо бриніло у цьому похмурому дворі, як ніколи, і у нас тої миті було майбутнє, здається, спільне майбутнє, і, здається, — здавалось — щасливе.

Я не впіймав Лізку. Не встиг.

Єлизавета височіла на сходах, руки в боки.

— Где ты бегаешь, сволочь? Спонсоры вот-вот будут! И телевиденье! Давай дуй в актовый зал! — проверещала поважна директорка.

Не знаю, чого вона розкричалась. Моє місце було всього лиш у масовці. Це Лізка мала декламувати наївняцький віршик про творення добра, про розбудову країни. Здається, наш Спонсор, що подарував аж цілий «Панасонік» і підкидав грошенят на хліб для котлет і на золоті ланцюжки для завідувачки, збирався балотуватись у якусь там раду, і це було дивно, адже нам казали, що хтось розвалив Радянський Союз — та ради, очевидно, лишились, як і були… Коли я зайшов, усі, хто брав участь у посміховиську, вже вишикувались дебільною лінієчкою. Спонсорів не було. І Лізки теж — дуже скоро це помітила і Єлизавета. Як же вона репетувала, як цвіркала масними очима, із віями, намальованими чорною тушшю, про яку тепер мріяла Лізка. Я оббігав всі поверхи (звичайно, майстер лизання начальників і спонсорів усіх мастей, Єлизавета збирала дітей у душному залі заздалегідь, тож час насправді ще був), заглядав у всі наші улюблені закутки. Де сховалася Лізка? У мене вже голова йшла обертом від тої біганини, сходів, коридорів, знову сходів… Та що це зі мною? Ніколи такого не було. Я саме дивувався тому, як пливе мороком навколишній світ, коли Єлизавета схопила мене за шкірку і закричала прямо у вухо, бо інакше ж я, тварюка, міг не почути:

— Они уже здесь, ты понимаешь, что они уже здесь? Где твоя Лиза? Где? Она должна переодеться и прийти, где она? Сейчас главный приедет, понимаешь? Спонсор! Кто? Кто, я тебя спрашиваю, будет читать стих? Ну вот кто? Всех поубиваю!

— Ну я можу…

— Чего?

— Я знаю той вірш, я із Лізою вчив… Тобто вона вчила, а я слухав…

— Да? А платье? Платье белое коротюсенькое у тебя есть? А ноги такие длиннющие? А глаза? О! — і вона показала, які великі, на її думку, у Лізки очі. — Твоя подружка хоть и страшилка, но похожа на тех, длинноногих, которые сейчас в моде!

Я стояв, понурившись, і думав: це ж треба, виявляється, Лізка і справді гарна. А я думав, що це тільки мені вона подобається, бо я її… друг чи що. А ще думав, чого ж так крутиться в голові — речі пливли навколо мене, і зал, і перекошене обличчя Єлизавети, і десятки завмерлих в очікуванні розв’язки однолітків і малявок.

— Вот сволочь! Беги давай и надень что-то нормальное! Ну… — очі бігали, очевидно, вона хотіла і не могла пригадати, чи могло у мене бути щось нормальне з одягу, і «Еврика!», вона випалила: — Когда на Новый год с района приезжали! Вот то самое надень! Пошел! Лизку твою сгною, если хоть слово перепутаешь! Сгною! Раз плюнуть!

І я біг знову нескінченними коридорами і закрученими сходами, натикаючись на стіни і хапаючи повітря, бо у скрученому й затиснутому страхом тілі легеням майже неможливо наповнитись. Я біг. Бо й справді повбиває і згноїть, або навпаки, згноїть і повбиває — Єлизавета, здається, це може, «раз плюнуть».

Сходи, сходи, сходи. Скільки їх… Як тоді, коли піднімався у квартиру… Хтось помер тоді, хто?

Ні, будь ласка, ні! Прошу вас!

Я знайшов свої єдині нормальні штани, стягнув з вішака сорочку нашого ватажка — йому прасували по черзі, і Єлизавета навіть не була проти, що він відібрав у всіх і носить нові чисті сорочки щодня, як якийсь магнат, а у нас всіх лишилися лиш розтягнуті футболки… Нічого, Вовка зрозуміє — не хоче він, щоб Єлизавета всіх повбивала.

Сходи, сходи, сходи…

Ні! Не треба!

Рости, щаслива Україно,

На кручах милого Дніпра!

Поки такого маєш сина,

Ти будеш сповнена добра!

Будь ласка, будь ласка! Будь ласочка!

Я зупинився, Спонсор у піджаку, ніби зробленому з театральної завіси, витріщався на мене із задоволеною усмішкою, Єлизавета ж стояла впритул, очі злющі, мов у такого собаки, про яких пишуть попередження на огорожах. Я набрав повітря, напружив м’язи живота — щоб менше крутило — і заплющив очі. Хоч так, але дочитаю, мені теж «раз плюнути»:

Ми, діти, юні патріоти!

Такими будемо, як він!

Він дітям дав свої щедроти!

Дав приклад України син!

Поки цей вірш читала Лізка, він здавався просто смішним, тепер подумалося, що у ньому є навіть якась зла іронія, і Спонсор от-от розпізнає її, і Єлизавета згноїть… Я — просто кричав рядки. Кричав і чув, як по-ідіотськи вони звучать, а потім не чув — просто кричав.

І хтось кричав зі мною, затуляв голову руками, потім прикривав маленькі голі груди розірваною білою тканиною, легкою й блискучою, як вбрання балерин, потім знову голову. І кричав, кричав, кричав — від жаху і безвиході. І щось нависало згори, страшне, невблаганне, невідворотне. І я просив разом з кимось: не треба. І мене не чули. Ні, не чули. А потім я побачив його обличчя на фоні знайомого візерунка з ламаних ліній — так ясно, що воно врізалось у пам’ять, разом із тонкими розчерками тріщинок на стелі дитбудинківської кухні. Обличчя напружилось, аби здивовано глянути вбік, я побачив профіль, і він теж викарбувався в мені, як профілі римських імператорів на старих монетах. Та раптом… «Су-у-у-ка!» — обличчя викривлялось вселенською ненавистю. Настала темрява, і я потрапив у пекло.

Я не знаю, як опинився сам, в актовому залі, непритомний, на одному із бокових стільців, що стирчать тим поролоном — я вже казав — як система…

Доторкнувся до свого обличчя: ніби не пече. А щойно пекло, пекло, як у пеклі, — мабуть, за це відчуття пекло пеклом і називають — обличчя, шию, плечі…

На дотик шкіра наче була нормальна.

Я спробував підвестися. Все було добре, майже добре — окрім того, що пустка у серці заповнилась тепер чимось настільки чорним і в’язким, що здається, мені вже більше ніколи не відчути радості. Я йшов коридорами, немов контужений, йшов чи плив, пробираючись крізь тишу. Всі розмови долітали, мов здалеку, вдаряючись у болючу, ще не застиглу в мені чорноту, призначену, авжеж, для того, аби ніщо й ніхто більше в мені не озвався, — розмови про швидку, про якогось виродка, про каструлю окропу, прямо з плити, про…