Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– А заплатив я п’ять тисяч. У 1933 році це належало євреєві Йозефу Блянку. Він хотів сто тисяч і розпачав, що ціна й так надто низька, і дешевше продавати відмовлявся. Після чотирнадцяти днів у концентраційному таборі погодився на п’ять тисяч. Я вчинив гідно, – думав Нойбауер. – Міг же отримати і безкоштовно. Після того як з ним розважилися СС, Блянк був готовий подарувати мені той універмаг. А я заплатив п’ять тисяч. Добрі гроші. Звичайно, не одразу, тоді в мене ще не було такої суми. Я заплатив, щойно отримав перші орендні виплати. Блянк погодився і на це. Добровільний, офіційний продаж з нотаріальним посвідченням». Йозеф Блянк нещасливо впав у таборі, втратив око, зламав руку і дуже побився – прикрий збіг обставин. Люди з плоскостопістю легко втрачають рівновагу. Нойбауер про це не просив, його навіть не було при цьому. Він лише наказав взяти Блянка під варту, аби той не постраждав від надто завзятих есесівців. Усе решта було з руки керівника табору Вебера.

Він розвернувся. І що йому до минулого? Це ж давно забута справа. Треба було жити. Якби будинок купив не він, це зробив би інший партієць. І заплатив би ще менше. А може, й забрав би задурно. Він діяв легально, в межах закону. Сам фюрер казав, що його вірні прибічники мусять бути винагороджені. І що він, Бруно Нойбауер, здобув, порівняно з високими чинами? Ґерінґ, наприклад, чи Шпрінґер, ґауляйтер, який з готельного портьє перетворився на мільйонера? Нойбауер не грабував, він лише дешево купив. Він чистий, має квитанції й нотаріальні документи.

Над вокзалом здійнявся вогонь. Почулися вибухи. Напевно, вагони з боєприпасами. На стінах дому застрибали червоні відблиски полум’я, здавалося, наче будинок вкрився кривавим потом. «Безглуздя, – подумав Нойбауер. – Я просто перехвилювався. Про адвокатів-євреїв, яких вигнали з будинку, давно всі забули!»

Він сів у машину. Близькість до вокзалу – чудово для ведення справ, але надто небезпечно під час бомбардувань, є чого хвилюватися.

– На Ґросе-штрассе, Альфреде!

Будинок редакції меллернської газети не постраждав взагалі. Про це Нойбауер уже довідався телефоном. Саме готували екстрений випуск. Тираж розходився блискавично, його буквально виривали в продавців із рук. Нойбауер бачив, як зникають білі упаковки газет. З кожної він отримував один пфеніґ. На роверах приїздили продавці за новими пачками газет і миттю зникали. Екстрені випуски приносили додатковий дохід. Кожен продавець забирав принаймні двісті примірників. Нойбауер нарахував сімнадцять розповсюджувачів. Отже, це тридцять чотири додаткові марки, хоч якась приємність у всій цій ситуації. За ці кошти він зможе покрити частину видатків за вибиті шибки й вітрини. Хоча вони ж застраховані. Звісно, якщо страховка заплатить. Себто якщо зможе заплатити, зважаючи на масштаби руйнувань. Вони заплатять! Йому так точно. Отже, тридцять чотири марки – це чистий прибуток.

Він купив одну з газет. Там уже було коротке звернення Дітца. Швидко спрацювали. А ще повідомлення про два збиті літаки над містом і половину збитих літаків над Мінденом, Оснабрюком та Ганновером. Стаття Ґеббельса про нелюдське дикунство бомбардувань мирних німецьких міст. Кілька гасел фюрера. Повідомлення про те, що «Гітлер’юґенд» шукає льотчиків, які вистрибнули з парашутом. Нойбауер викинув газету і зайшов у магазин сигар на розі.

– Три «Дойче Вахт», – замовив він.

Продавець подав скриньку з сигарами. Нойбауер з байдужим виглядом обрав три штуки. Вони були паскудні, саме букове листя. Вдома у нього значно кращі, імпорт з Парижа та Голландії. Дойче Вахт він замовив лише тому, що це його магазин. До приходу до влади НСДАП тютюнова крамниця належала фірмі «Лессер і Захт» – євреям-визискувачам. Крамницю відібрав штурмфюрер Фрайберґ, і до 1936 року вона була у його власності. Золота жила. Нойбауер відкусив кінчик «Дойче Вахт». Хіба він винен, що Фрайберґ напився і вдався до критики фюрера? Нойбауер, як відданий член партії, мусив доповісти про ці зрадницькі зауваження. Незадовго після того Фрайберґ зник, а Нойбауер купив магазин у його вдови. Зробив дружню послугу. Радив їй позбутися крамниці якнайшвидше, бо мав інформацію, що власність її чоловіка мають конфіскувати. Гроші – це не магазин, їх сховати легше. Вона була вдячна і продала крамницю. За чверть ціни, звісно. Нойбауер пояснив їй, що більше заплатити не може, а справу треба залагодити швидко. Вона все зрозуміла. Конфіскації так і не було. Але він і на це мав пояснення – зробив усе, що міг, аби гроші залишились їй. Він вчинив порядно. Обов’язок є обов’язок, а крамницю і справді могли конфіскувати. Окрім того, вдова не могла б керувати магазином, її просто викинули б на вулицю.

Нойбауер витяг сигару з рота. Нею годі було затягтися. Справжній непотріб. Але люди за таке платять. Шаленіють за всім, що димить. Якби не карткова система, можна було б заробити у десять разів більше. Він іще раз поглянув на магазин. Пощастило, вцілів. Сплюнув, у роті раптом з’явився поганий присмак. Певно, сигара, чи, може, щось інше? Що б то могло бути? Нерви? І чого він пригадав усі ці історії? Отой весь старий, давно забутий мотлох. Він викинув сигару, а дві інші, щойно сів у машину, віддав водієві.

– Альфреде, це тобі, посмакуєш увечері. А тепер давай, їдьмо подивимося на сад.

Сад був великою гордістю Нойбауера. Здоровецька ділянка на межі міста. Більша частина зайнята овочами і фруктами, до того квітник і стайня. Порядок тут підтримували кілька російських полонених із табору, вони працювали безкоштовно і, власне, мали б доплачувати Нойбауеру. Замість пахати по дванадцять-п’ятнадцять годин у плавильні міді вони насолоджувалися свіжим повітрям і легкою роботою.

На сад спускалися сутінки. У чистому небі над яблунями висів місяць. Повітря пахло свіжоскопаною землею. В борознах проростали перші зелені паростки, на фруктових деревах набубнявіли липкі бруньки. Маленька японська вишня, яка зимувала в оранжереї, вкрилася вуаллю делікатних блідо-рожевих квітів.

Росіяни працювали на протилежному боці ділянки. Нойбауер бачив їхні темні зігнуті спини, бачив силует наглядача і його зброю, штик якої стримів у небо. Наглядач тут був лише задля дотримання правил, росіяни не намагалися втекти. Куди б вони поділися у своїх уніформах і без знання мови? З крематорію вони принесли паперовий мішок із попелом і підсипали його в борозни. Зараз обробляли грядки з полуницею і спаржею – Нойбауер їх дуже любив, вони ніколи йому не набридали. У мішку був попіл шістдесяти людей, а серед них дванадцятьох дітей.

У сливово-синіх ранніх сутінках тьмяно світилися перші примули і нарциси. Вони росли в оранжереї коло південної стіни. Нойбауер відчинив віконце і нахилився. Нарциси не