Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

мені мало віриться, що ви проїхали від Нью-Йорка до Скелястих гір, шукаючи кухаря для вагону-ресторану.

— Ні. Я приїхала сюди з іншою метою, — опершись обома руками об стійку, Даґні нахилися вперед; вона знову здатна була контролювати себе перед небезпечним супротивником. — Чи років із десять тому ви були знайомі з молодим інженером, який працював тоді в моторобудівній компанії «Двадцяте сторіччя»?

Пауза тривала кілька довгих секунд; Даґні не розуміла зверненого до неї погляду, сповненого напруженої, пильної уваги.

— Так, був, — відповів нарешті чоловік.

— Можете сказати мені його ім’я та адресу?

— Навіщо?

— Конче маю його знайти.

— Цього хлопця? І чим же він так відзначився?

— Він зараз найважливіша людина на світі.

— Невже? І чому це раптом?

— Ви знаєте про його роботу?

— Знаю.

— А про те, що він винайшов дещо колосальне?

Чоловік знову довго думав, перш ніж відповісти.

— Як вас звуть?

— Даґні Таґґарт, віце-пре…

— Так, міс Таґґарт. Я знаю, хто ви.

Співрозмовник сказав це суто з формальної поваги, але їй здалося, що той знайшов відповідь на докучливу загадку і позбувся сумнівів.

— Тож ви можете зрозуміти, чому він мене цікавить, — мовила Даґні. — Я здатна надати йому потрібний шанс і готова заплатити, скільки він забажає.

— Скажіть, будь ласка, що саме вас зацікавило?

— Його двигун.

— А як ви про нього довідалися?

— Знайшла зламану модель серед мотлоху на заводі «Двадцяте сторіччя». Її занадто пошкоджено, щоб поновити чи зрозуміти конструкцію, але цілком вистачає, щоб зрозуміти принцип дії і те, що цей винахід здатен урятувати мою залізницю, мою країну й усю світову економіку. Тільки не варто розпитувати, як мені вдалося вийти на слід винахідника. Все це не має тепер жодного значення — навіть власне життя і робота для мене зараз не надто багато важать… У мене одна мета: я мушу його знайти. І не запитуйте, як я вийшла на вас. Ланцюг обривається тут. Кажіть його ім’я.

Кухар уважно її слухав, не рухаючись, дивлячись просто в очі; його пильний погляд, здавалося, вбирає кожне слово, а потім, невідь із якою метою, відкладає в архів пам’яті. Він довго мовчав, а потім мовив:

— Ваші пошуки закінчено, міс Таґґарт. Ви його не знайдете.

— Як його звуть?

— Я не маю права розповідати про нього.

— Він живий?

— Я нічого не можу вам сказати.

— А як звуть вас?

— Г’ю Акстон.

Даґні здавалося, що вона божеволіє; розгублена, долаючи німий, незбагненний жах, повторювала собі: «В тебе істерика… ні, дурниці… це лише збіг…» — та водночас розуміла й ні на мить не сумнівалася, що перед нею стоїть Г’ю Акстон власною персоною.

— Г’ю Акстон? — насилу спромоглась вичавити вона. — Філософ?.. Останній із адвокатів розуму?

— Або ж перший провісник його повернення.

Потрясіння Даґні не здивувало її співрозмовника, хоча він і вважав це почуття перебільшеним. Поводився він дружньо і невимушено, не приховав свого імені й не шкодував, що гостя його тепер знає.

— Не сподівався, що нині така молода леді впізнає моє прізвище ще й надасть йому значення, — мовив він.

— Але… що ви робите тут? — вона обвела поглядом кав’ярню. — Це ж безглуздо!

— Невже?

— Що це? Жарт? Експеримент? Таємна місія? Чи ви досліджуєте щось особливе?

— Ні, міс Таґґарт. Я заробляю собі на життя, — пролунала цілком щира відповідь.

— Докторе Акстон, я… це неймовірно, це… але ж ви… ви — філософ… найвидатніший із сучасних філософів… нащо це вам?

— Бо я — філософ, міс Таґґарт.

І Даґні це цілком усвідомила, як і те, що її впертість і самовпевненість серйозно постраждали: ця людина їй не допоможе, всі її запитання марні; він і слова не скаже ні про винахідника, ні про свої подальші плани.

— Міс Таґґарт, ваші пошуки закінчено, — стиха повторив він, немов підтверджуючи — як вона і припускала, — що здатен читати її думки. — Ці пошуки безнадійні. Тим більше, що ви й гадки не маєте про те, яка це заплутана справа. Раджу марно не винаходити аргументів і викрутасів, щоб витягнути з мене потрібну для вас інформацію; вмовляти мене теж немає сенсу. Повірте: це-не-має-сенсу. Ви ж самі сказали, що ланцюг закінчується мною. Це глухий кут. І не варто гаяти час і гроші на решту способів розслідування: не наймайте, будь ласка, детективів. Вони нічого не зможуть довідатися. Можете знехтувати моїм попередженням, але я вважаю вас розумною людиною, і, сподіваюся, ви здатні збагнути: я знаю, про що кажу. Пора здаватися. Секрет, який ви намагаєтеся розгадати, пов’язаний зі значно більшою таємницею, ніж винахід двигуна, що працює на атмосферній електроенергії. Можу вам лише натякнути, що завдяки природі та суті буття суперечностей не існує. Якщо ви не здатні збагнути, що геніальний винахід може валятися на звалищі, а філософ залюбки працює кухарем у генделику, — перевірте свої засновки. Один із них може виявитися хибним.

Даґні здригнулася, згадавши, що вже чула ці слова від Франциско. А ця людина була одним із його вчителів.

— Як скажете, докторе Акстон, — погодилася вона. — Я не розпитуватиму більше. Але дозвольте поставити вам запитання на зовсім іншу тему.

— Запитуйте.

— Доктор Роберт Стадлер якось мені сказав, що коли ви з ним викладали в університеті Патріка Генрі, у вас було троє улюблених студентів, троє талановитих юнаків, яким ви пророкували величне майбутнє. Одного з них звали Франциско д’Анконія.

— Так. Другий — Раґнар Даннескольд.

— А третій?

— Його ім’я вам нічого не дасть; він не став відомим.

— Доктор Стадлер казав, що ви з ним конфліктували через тих хлопців, бо кожен із вас ставився до них, як до власних дітей.

— Конфліктували? Та де йому… Він програв це змагання.

— Скажіть, а чи пишаєтеся ви цими хлопцями зараз?

Акстон дивився на останні сонячні промені, що згасали десь далеко в горах; його обличчя нагадувало обличчя батька, сини якого стікають кров’ю на бойовищі. Він мовив:

— Пишаюся. До того ж значно більше, ніж колись сподівався.

Уже майже геть стемніло. Акстон рвучко обернувся, дістав із кишені пачку цигарок, витягнув одну. Згадавши про Даґні, наче на мить устиг про неї забути, запропонував закурити. Вона взяла цигарку, а він швидко запалив обидві одним сірником; залишилося лише два світлячки у заскленій кав’ярні й у всьому просторі довкола.

Даґні підвелась, оплатила рахунок і мовила:

— Дякую, докторе Акстон. Я не надокучатиму вам проханнями, не дошкулятиму хитрощами. Не найматиму детективів. Але мушу вас попередити, що не здамся і шукатиму винахідника далі. І я його знайду.

— Лише тоді, коли він сам цього захоче.

Поки вона йшла до своєї автівки, Акстон погасив у залі світло; помітивши біля дороги поштову скриньку, вона завважила абсолютно неймовірну деталь. На ній було написано: «Г’ю Акстон».

Даґні вже далеко від’їхали зміїстою дорогою, вивіски кав’ярні давно не