Читати книгу - "Синi етюди"

зробить три мухобойки, а Методiй Кирилович буде три днi агiтувати серед службовцiв тресту за утворення фабрики виробництва цих же таки мухобойок.

В таких цiкавих розмовах i в таких же не менш цiкавих думках проходили днi мойого героя.

Пiсля Рiздва приїхав до Iвана Iвановича брат Марфи Галактiонiвни - товариш Мрачний (псевдонiм). Саме той брат, що лiсничий. Брат приїхав, як вияснилось, надовго, бо його, як вияснилося, партiя зняла з партiї та з лiсництва чи то за шахрайство ("за шахрайство" - говорили злi язики), чи то за опозицiйнi ухили ("за опозицiйнi ухили" - говорила товаришка Галакта). Проти ухилiв Iван Iванович, як вiдомо, рiшуче боровся, але в даному разi вiн не мiг боротись,- не тому, що справа йшла про боротьбу проти родича, а тому, що мiй герой був тактовною, шляхетною людиною i нешляхетне поводитись iз гостем, можна сказати, органiчно не мiг, тим паче, що по городу почали ходити "тривожнi" чутки вiдносно якогось "переобрання" полiтбюро.

Товариш Мрачний цiлими днями громив "апаратчикiв" i запевняв Iвана Iвановича, що "це їм так не пройде". Iван Iванович слухав, а Марфа Галактiонiвна говорила.

- Я думаю,- говорила Марфа Галактiонiвна,- що Зюзя має рацiю бути незадоволеним з апаратчикiв. Ти як гадаєш, Жане?.. Ти знаєш, я вже давно точу зуби на Сталiна.

- Я, Галакточко, нiчого не маю проти,- нарештi зiдхав мiй стiйкий герой,- але щодо Сталiна, я з тобою (тут Iван Iванович озирався) згодний. Згодний, Галакточко. Цiлком! На мiй погляд, вiн теж… як би його сказати,- дискусiйщик… Себто треба припускати, що вiн буде дискусiйщик.

- Треба припускати? - кричав товариш Мрачний.- I це говорите ви, високоiнтелiгентна людина?

Тут мiй герой не те щоб дрейфив, а просто говорив, що його не так зрозумiли, що вiн, звичайно, i в цьому питаннi "органiчно" не може бути не революцiонером "з голови до п'ят" i що вiн хоче тiльки, щоб все було добре i щоб перемога була на боцi пролетарiату, себто щоб можна було спокiйно ходити до ячейки в четвер i жити по-людськи. Досить вже вiн настраждався на фронтах, себто у Наросвiтi, коли була громадянська вiйна.

- А все-таки,- насiдав товариш Мрачний,- все-таки скажiть менi: невже й по-вашому потрiбна ця iдiотська самокритика?

Iван Iванович виймав свою бiлоснiжну хустку i нервово протирав нею окуляри. Вiн, звичайно, знав, як вiн має вiдповiсти, але вiн не мiг, на жаль, вiдповiсти, бо тут якраз втручалася товаришка Галакта.

Марфа Галактiонiвна причиняла дверi i говорила конспiративним голосом.

- Звичайно, Жане, це абсурдГ- говорила вона.- Невже ти й досi погоджуєшся? Ну, скажи менi! Скажи!

Iван Iванович нiбито ранiш погоджувався, себто гадав, що товаришка Галакта теж погоджується, але тепер вiн уже не мiг погоджуватись, тим паче, що, зi слiв товариша Мрачного, "апаратчики" мусiли "на днях полетiти" i "взагалi загубити свою силу".

- Нi!.. не погоджуюсь! - раптом рiшуче ще раз зiдхав Iван Iванович i, тут же пiдбадьорений вдячним поглядом дружини, додавав: - Я навiть скажу вам по секрету, що я з самого початку мало довiряв цiй iдеї. Їй-богу.

Словом, Iван Iванович говорив тiльки те, що пiдказувала йому його революцiйна совiсть. Правда, коли товариш Мрачний, дiставши посаду, раптом змiнив свої погляди, Iван Iванович не змiнив своїх поглядiв, вiн просто знову зупинився на своїх, що були до приїзду товариша Мрачного, позицiях, себто вiн знову почав гаряче захищати "самокритику", але це показує тiльки те, що мiй герой, будучи ортодоксальним марксистом, не мiг не володiти добре ланцетом матерiалiстичної дiалектики. От i все, плюс, звичайно, революцiйна совiсть.

I тому не зрозумiло (рiшуче не зрозумiло!), як могло трапитись це велике горе, це грандiозне нещастя. Ви питаєте, яке нещастя, яке горе? Читайте останнiй роздiл - i ви побачите.

VII

Трагiчний фiнал, а також i не про те, якi треба зробити висновки.

Колись Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i переглядав "Вiстi". Вiн завжди уважно переглядав цю газету: по-перше, тому, що тут було багато урядових розпоряджень, а вiн не хотiв бути не в курсi державного будiвництва, а по-друге - тому, що редакцiя цiєї газети його остаточно зворушувала пiдбором матерiалу. Тут було всього вмiру: i смiшного (Iван Iванович, наприклад, дуже обурювався з поведiнки драматурга Кулiша, що в своїй п'єсi "Мина Мазайло" нахабно висмiяв майстра мажорного смiху Iону Вочревiсущого. Iону Вочревiсущого Iван Iванович вважав мало не за генiальну людину) - тут було трохи i про кооперацiю, трохи про сiльське господарство, а також трохи i про культурне життя країни. Особливо Iвана Iвановича зворушували передовi статтi i саме тi, що йшли без пiдпису.

- Не говори, Галакточко! - часто схвильованим голосом кидав вiн у бiк своєї дружини.- От би в кого повчитись нашим газетам! Яка краса вислову! Скiльки в цих передових споживи для серця й розуму. Як вони хвилюють своєю тематикою! Нi, не говори, Галакточко, все-таки постановка справи - велике дiло!

- Ще б пак! - зiдхала Марфа Галактiонiвна.- Це ж наша найстарiша газета. Скоро матиме мало не десятилiтнiй досвiд!

Iван Iванович дивився у вiкно на молодий снiжок i на його душi була радiсть i -гордiсть невимовнi…

…Так от, значить, одного разу Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i переглядав "Вiстi".

Раптом його очi поширились i вiн, як i тодi, коли натрапив на випадково положений до його портфеля "страшний документ", як i тодi, дуже зблiд. Нiжнi пальцi мойого героя затремтiли. Як на грiх, в цей час в квартирi нiкого не було (вся сiм'я поїхала до парку шпацiрувати), була тiльки в кухнi Явдоха. Iван Iванович протер очi i ще раз уважно перечитав тi рядки, якi його так схвилювали. Потiм мiй герой пiдвiвся з канапи i, можна сказати, навiть забiгав по кiмнатi. Вiн нiколи так енергiйно не метушився, як тепер, i тому треба було припускати, що вiн вичитав, по меншiй мiрi, про оголошення вiйни, навiть уже про вступ ворожих сил на радянську республiку чи то оголошення про смерть якогось свого любимого вождя.

- Загибель революцiї,- шепотiв вiн.- Явна загибель! Коли газета не бреше - а я їй завжди вiрив! - коли вона не бреше, то… Нi! Нi! Цього не може бути. Нi! Нi!

Iвановi Iвановичу навiть пiт виступив на лобi. Хвилинами здавалося, що вiн знепритомнiє i, як пiдстрелений заєць (правда, вiн цього моменту скорiше подiбний був до, коли так можна висловитися, схвильованої породистої корови) - i, як пiдстрелений заєць, впаде на свiй сюрпризний килим.

Та цього - слава тобi