Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

життя не довше за сірниковий спалах. Але якщо вже так, то нехай цей спалах буде у тамбурі саме того потяга, де ми куримо, п'ємо і горлаємо.

ТОРОНТО, 1998

1

У цьому розділі я писатиму не про Блур-стріт і не про найдовшу у світі Йонґ-стріт, як і не про Чайнатавн з його розіпрілими і розіп'ятими на гаках за вітринним склом качиними тушками. І не про нічні гулянки з українцями та неукраїнцями світу. І не про тисячу інших принад чи примар, з яких зіткалося це місто, половина мешканців якого, повірмо на мить офіційній довідці, народилася поза Канадою.

Епіцентр моєї розповіді — 38-поверховий готель «Вестін Гарбор Кестл», Південна вежа якого посідає п'ятдесяте місце у списку найвищих будівель Торонто. Північна вежа на чотири поверхи нижча, і цей факт виключає найменші сумніви: судячи з кількості позначок у швидкісному ліфті, я мешкав у Південній. Ще одне підтвердження цьому: вікна мого номера виходили на озерну далечінь і прилеглі до берегової смуги острови. Тобто з вікон я дивився на південь. Тоді був кінець жовтня, але острови все ще витримували переважно зелений парковий колір.

Який це міг бути поверх? Чомусь мені здається, що двадцять перший. Десь за півроку перед фестивалем я отримав від організаторів дуже деталізовану і, як на мене, дещо перебільшено запопадливу анкету. У ній вони серед іншого (мої спеціальні забаганки, слабкості, дієтичні потреби, нездорові схильності, алерґія, клаустрофобія, арахнофобія, протипоказання, шкідливі звички), випитували, на якому саме з поверхів я волів би жити. «Для полегшення Вашої відповіді, — писали вони, — подаємо до відома, що загальне число поверхів 38, але найвищий з них відведено під ресторан із цілодобовим баром». І далі: «З метою уникнення дублювань у виборі поверху просимо подати два найбажаніші варіанти». Не сумніваюся, що заповнюючи ту з біса софістиковану, розбиту на цілі легіони під- і підпідпараграфів анкету, я вибрав тринадцятий і двадцять перший поверхи. У відповідь я отримав чергового листа, де зазначалося, що тринадцятий поверх уже, на жаль, цілком розподілений між тими учасниками, котрі надіслали свої побажання раніше за мене.

Таким чином, я майже певен того, що мені дістався двадцять перший поверх. Тобто один з номерів на двадцять першому поверсі. І при цьому я не виключаю, що то був номер — один із 977-ми номерів готелю — де на початку березня 1977 року міг зупинятися хтось із «Роллінґ Стоунз». Бо вони тоді всі зупинялися в цьому ж готелі, от тільки назва його на той час була трохи інша — «Вестін Гарбор Гілтон». Мої шанси не такі вже й низькі — один із 977-ми. Тобто це насправді досить висока ймовірність. Але якщо так, то хто з них, хто саме з роллінґів міг зупинятися в моєму номері?

Я відразу відкидаю Міка Джаґера — це було б занадто.

Кійт Річардс? Він того разу прибув з родиною — його дружину Аніту відразу, ще на летовищі, затримали люди з арсіемпі[108]: у неї знайшли трохи героїну й марихуани. З ними тоді подорожував ще й семирічний син Марлон. У кожному разі вони втрьох мали б отримати якийсь значно просторіший номер, ніж мій — з кількох кімнат і як мінімум двох спалень. До речі, Аніту Палленберґ, тодішню дружину Річардса, невдовзі звільнили під заставу, і з летовища вони таки поїхали до готелю.

Мені залишаються Чарлі Воттс або Ронні Вуд. Не знаю, як вам, а мені здається, що то був Ронні. І ось чому.

2

До Торонто роллінґи прилетіли під кінець лютого на запрошення з «Ель Мокамбо», нічного клубу на Спадайна-Авеню, 464. У ньому вони зіграли два великі концерти, перший з них 4 березня. Я не біограф роллінґів, мені би з мертвими півнями впоратися. Тому я не надто впевнений у точності датування. До того ж я не зовсім добре пригадую, чи marcos17, провадячи мене містом, звертав мою увагу на той легендарний клуб. Швидше за все так, адже marcos17 є marcos17 і було б дивно, якби він мене туди не завів і не звернув мою увагу. Зате я певен іншого — того захоплення, що його в мені викликала сама тільки назва «Спадайна». Як по-індіанському гарно звучать ці чужі топоніми!

З

Ось я розташовую себе в тому часі — десь на межі лютого й березня 1977 року, коли роллінґи прибули до Торонто. Я невдовзі закінчу жахливу школу, десятий клас, і мені через десяток днів виповниться сімнадцять. Чим я живу? Переважно снами. Мені сняться американські джинси. Це еротичні сни. Я слухаю музику, але, щиро кажучи, не роллінґів. Найчастіше я слухаю «I've Seen That Movie, Too» Елтона Джона. У моєму найбажанішому списку вже занотовані «Джетро Талл», «Songs From The Wood» і «Пінк Флойд», «Animals». Я шалено закоханий в їхній попередній альбом «Wish You Were Here».

Роллінґів я глибоко шаную, але майже не слухаю. Якщо навіть так, то лише з польського радіо, де на замовлення часто звучить їхня «Angie». Ще два-три роки тому я слухав їх більше — з гнучких і твердих платівок фірми «Мелодія», де видавці, по-піратському приховуючи назву виконавця, сором'язливо зазначали: «Исполняет вокально-инструментальный ансамбль (Великобритания)». Проте серед нас не було дурних, ми чудово знали, що то роллінґи, і слухали десятки-сотні разів їхнє «Paint It Black» (Нарисуй зто черным — як люб'язно перекладала нам фірма «Мелодія») або «Ruby Tuesday» (Рубиновый вторник).

Проте станом на лютий-березень 1977 року всі ті платівки вкінець позапилювалися, позаїжджувалися, подряпалися чи й погубилися — слухати їх уже неможливо. У своїх передранкових снах я ледве стягую джинси, американські. Ні, не з себе — я вже й так голий.

Мої сни — це липке очікування. Але навіть у найеротичнішому з них мені не може приверзтися, ніби через двадцять один рік я потраплю до міста, де роллінґи саме виходять на сцену нічного клубу. Спалах і виверження.

4

Поки я не забув про це написати: Торонто це найперше заокеанське місто мого життя. Звучить надто патетично, я згоден, особливо оце «мого життя» на кінець речення. Хоч якби я написав «життя мого», було б іще гірше. Я вдіяв що зміг і мінімалізував.

Коли я летів над океаном, у літаку показували «Загублених у Всесвіті» з моїм дорогим Ґарі Олдменом[109]. Я відчув себе учасником міжпланетного перельоту, вже майже загубленим. Моя агорафобія, виявляється, має космічні виміри. Я боюся віддалятися від дому на відстані, які вже навіть теоретично не можна подолати