Читати книгу - "Маг"

думаю. Такі речі можна передбачати на раціональних засновках.

Вона бавилася сірниками, знічев’я викладала з них різні узори. Я задивився на її губи. Хотілося, щоб уже припинилися ці пустопорожні теревені.

— Я й про Бога можу судити на раціональних засновках.

— А саме?

— Він незглибимо мудрий.

— Чому ви так вважаєте?

— Бо не розумію Його. Не знаю, хто Він, що Він й навіщо Він. Моріс каже мені, що я доволі розумна. Мабуть, Бог неймовірно мудрий, бо ж діє набагато розумніше, ніж я. Не дає мені очевидних доводів, доказів, причин і мотивів свого існування.

З-понад сірників Жулі кинула на мене погляд — холодний і допитливий, як у Кончіса.

— Дуже мудрий чи дуже недоброзичливий?

— Мудрий. Якби я молилася, то попросила б Його не посилати мені знамень. Якби Він таке робив, то я б знала, що це не Бог, а обманщик.

Жулі глянула на Кончіса, що відвернувся до моря й, очевидно, чекав, поки вона виголосить належну їй репліку. І раптом вона двічі нечутно стукнула пальцем по столі. Ще раз зиркнула на старигана, тоді на мене. Я подивився на стіл. Вона поклала два сірники навхрест, а біля них ще два — рівнобіжно. Число дванадцять римськими цифрами.

Жулі відвела погляд від моїх очей, що виражали розуміння цього знаку, згорнула сірники на купку, відхилилася — назад, від світла лампи — й звернулася до Кончіса:

— Ти щось мовчиш, Морісе. Маю рацію чи ні?

— Я прихильно ставлюся до вашої думки, Ніколасе, — усміхнувся він. — Подібно міркував і я, причому був тоді старший і досвідченіший, ніж ви тепер. Ми не винні, що визбуті інтуїтивної гуманности, властивої жінкам. — Це прозвучало не як комплімент, а як звичайна констатація факту. Жулі уникала моїх очей. Її обличчя ховалося в тіні. — Але згодом я пережив таке, що допомогло мені осягти істину, яку тільки-но висловила Жулі. Водночас підлестила нам, зарахувавши Бога до чоловічого роду. Однак, гадаю, вона, як і всі справжні жінки, відчуває, що всі глибокі визначення Бога — це також головні визначення матері. Тої, що дає й обдаровує. Часом дивовижними дарами. А релігійний інстинкт — це фактично здатність визначити, щó саме породило ту чи ту ситуацію.

Кончіс сперся на спинку стільця.

— Здається, я вже вам казав, що в 1922 році, коли новітня історія в óбразі шофера — поборника демократії, рівности й прогресу — знищила де Декана, я був за кордоном. Ганявся за птахами — точніше, за пташиними голосами — на півночі Норвегії. Мабуть, ви знаєте, що там, в арктичній тундрі, водяться рідкісні пернаті. Мені поталанило. Маю тонкий слух. На той час я опублікував кілька статей про докладний запис пташиних криків і пісень. Навіть почав листуватися з фахівцями — з доктором Ван-Оортом із Лейдена, американцем Сандерсом і англійцем Александером. І ось влітку 1922 року я на три місяці покинув Париж — вирушив до Арктики.

…Жулі трішки посунулась, і я знову відчув легенький дотик її босої ноги. Стараючись не привернути уваги Кончіса, я без допомоги рук скинув свою сандалію. Боса підошва ніжно погладила мою оголену ступню. Жулі лоскотала пальцями. Невинні, але дуже еротичні пестощі. Я спробував злегка наступити їй на ногу, але натрапив на м’який спротив. Далі діло не пішло. Тим часом Кончіс вів оповідь.

— По дорозі я затримався в Осло. Професор тамтешнього університету сказав мені, що в глушині хвойних лісів, які тягнуться з Норвегії до Фінляндії, а далі до Росії, живе один освічений фермер. Він добре розуміється на птахах. Професор ні разу його не бачив, той тільки надсилає дані про перельоти.

Мені давно хотілося послухати спів деяких тайгових видів, тож я вирішив відвідати цього селянина.

Після вичерпних орнітологічних досліджень у скандинавській тундрі я перебрався через Варанґер-фіорд і добрався до містечка, що зветься Кіркенес. А звідти, озброївшись рекомендаційним листом, вирушив до ферми Сейдеварре. За чотири дні я покрив дев’яносто миль. Перші двадцять я їхав лісовою дорогою, а далі плив човном на річці Пасвік — від одної богом забутої ферми до другої. Безкрая тайга. Величезні темні ялини — миля за милею. Річка тиха й широка, як казкове озеро. Неначе дзеркало, в яке ніхто не заглядав від самого створення світу.

Четвертого дня два мої помічники веслували з ранку до вечора, і за той час не трапилося ні одного житла, ні одного сліду людини. Тільки сріблисто-блакитний блиск безконечної ріки серед безмежного лісу. Коли сутеніло, ми побачили оселю і два лужки, застелені килимом квітів жовтцю, схожих на зливки золота. Ми добралися до Сейдеварре.

Садиба налічувала три будови. Край ріки, у березовому гаю, ховалася дерев’яна хатина. Були також довгий хлів, критий дерном, і комора — на палях, щоб не лазили щури. Під берегом біля хати стояв прив’язаний човен, на подвір’ї сохли рибальські сіті.

Хазяйнував тут невеличкий чоловічок із жвавими карими очима. Було йому, мабуть, близько п’ятдесяти. Я вискочив на берег, він прочитав листа. Підійшла жінка, років на п’ять молодша, і стала за його плечима. У неї було суворе обличчя з виразними рисами. Хоч я не розумів їхньої розмови, але було видно, що хазяйка проти мого гостювання. Моїх гребців вона ніби й не помічала. А ті поглядали на неї з такою цікавістю, ніби мали за чужинку. За якусь хвилину вона повернулася до хати.

Зате селянин зустрів мене гостинно. Згідно з професоровими словами, говорив по-англійському цілком непогано, тільки трохи запинався. Я спитав, де він навчився мови. Він пояснив, що замолоду хотів стати ветеринаром і рік студіював у Лондоні. Я приглянувся до свого співрозмовника. Не містилося мені в голові, як