Читати книгу - "Золотий маг. Книга 1. Зерно"

Вони зібрали речі й повернулися до кімнати Квіти.

— Дякую тобі за вечір, — сказала дівчина, забираючи у нього ковдри і збираючись іти.

— Мені теж сподобалося. Треба буде повторити, — відповів Нік.

— Не квап мене, будь ласка, — прошепотіла Квіта, наблизилася до нього, трохи торкнувшись, поцілувала його в губи і зникла за дверима.

— Хороший день вийшов, — підсумував в порожнечу та пішов до себе в кімнату.

Нік анітрохи не здивувався, що вранці його розбудив не срібний дзвін, а стукіт у двері. Насилу розліпивши неслухняні повіки, як зомбі, він дійшов до дверей, щоб відкрити. І знову знайома картина. Задоволена фізіономія Матотору і за нею білява голова Касталатуса. Солодка парочка.

— Ніку, давай швидше. Сніданок вже почався, а ти ще не готовий. А потім всі їдемо в місто! — майже прокричав товстун.

— Слухайте, хлопці, давайте ви на сніданок сходіть без мене. А хвилин за десять до виїзду в місто заскочите й піднімете мене. Добре? — попросив він. Їсти не хотілося, а от побалувати себе зайвою годиною сну, це було чудово.

— Ти що, Ніку, часом не захворів? — стривожився Матотору. Для нього не було інших вагомих причин не ходити їсти. — Може я щось тобі з їдальні прихоплю?

— Дякую, не потрібно. Я здоровий. Хочу повалятися ще трохи. А перекусити можна буде в місті. Напевно, ти знаєш всі кращі місця, де можна поїсти?

— Та я таку таверну хорошу знаю. Ми обов’язково повинні туди зайти, — почав згадувати товстун, але Нік, не давши йому договорити, закрив двері та відправився досипати.

На цілих дві години йому вдалося розтягнути ранковий підйом, але чергова поява солодкої парочки змусила терміново вмиватися, одягатися і збиратися на денну прогулянку в місто. Нік з нетерпінням чекав цього вихідного. Йому хотілося побачити столицю, дізнатися, як влаштоване життя в тому світі, в якому він має далі жити. Як жителя мегаполісу на Землі, йому було цікаво, якими були столиці на Франі, та й програма обов’язкових справ і покупок була не маленька. Прихопивши зі столу папери та гроші, він поспішив в головний двір Школи, де збиралися охочі поїхати в місто.

У дворі набралося, мабуть, чоловік з десять учнів, в основному молодших років та пару викладачів. Одягнені всі були досить урочисто. Певно маги, навіть учні при будь-якій нагоді намагалися покрасуватися та показати свою перевагу. Нік одягнувся, як зазвичай, і навіть знак учня не приколов, а просто сховав у кишеню. Ще його здивувала кількість бажаючих поїхати в місто. Він думав, що будуть черги через велику кількість учнів і доведеться довго чекати.

— Слухай, Матотору, а чому так мало охочих поїхати? — запитав Нік.

— Рано ще. Усі люблять довше відпочити вранці у вихідний. Екіпажі будуть їздити цілий день, тож всі воліють їхати в місто після обіду. Просто погуляти. Я подумав, що ти і Каста міста не бачили, тому треба їхати вранці, щоб встигнути все оглянути, — відповів товстун, доїдаючи булку, незважаючи на те, що сніданок був зовсім недавно.

Під’їхав екіпаж. Для Ніка все ще було в дивину їздити таким чином, тож не полишало відчуття, що він у якомусь парку розваг, стилізованому під середньовіччя. Екіпаж можна було порівняти з диліжансом, який він бачив у фільмах про Дикий Захід. До того ж місцевий транспорт виявився досить містким. У нього помістилося дванадцять чоловік, завдяки чому вони з друзями виявилися першими на наступну поїздку. Чекати довелося недовго, хвилин через десять під’їхав ще один екіпаж. До того часу черга бажаючих небагато збільшилася, тому, завантажившись разом з іншими везунчиками, вони майже одразу поїхали у місто.

Сівши біля вікна, Нік з цікавістю роздивлявся на всі боки. Спочатку він боявся, що переїзд буде таким самим незручним, як і дорога до Школи з Замку клану, але, на щастя, сидіння у візку були з невеликими шкіряними подушками, що робило дорогу не такою болючою. Та й сама дорога була в хорошому стані, укочена і майже без ям. Тому ніщо не заважало розглядати околиці Школи.

Через хвилин двадцять ліс, що оточував дорогу, змінився парканом, за яким виднілося багато будівель. Найбільші нагадували їх замок, а дрібніші були схожі на сараї або комори.

— Це Військова Академія, — підказав Матотору, помітивши його здивування.

Паркан все не закінчувався і не закінчувався. Очевидно, Академія займала значно більшу територію, аніж Школа. Але й вона закінчилася, і перед Ніком відкрився чудовий вид на Оер. Школа знаходилася на верху пагорба, а після Академії до самого міста було відкрите поле, тому, з’їжджаючи, Нік зміг побачити місто як на долоні. Воно було великим і хоча, наближаючись, видно було лише частину його, та навіть те, що він бачив у своє вікно, вражало. Звичайно, йому було далеко до міста, в якому Нік жив на Землі, але таких великих середньовічних міст він не бачив у своїх подорожах. Зазвичай це були маленькі містечка або просто замки, а тут ціле величезне місто. Оер оточувала стіна з бійницями, вежами та брамами. Але довгі роки без воєн зменшили пильність городян і поступово частина вулиць та будинків вилізла за межі стін та розрослися цілими кварталами від міської стіни вздовж дороги. Їх візок з’їхав з бічної дороги, що вела до Академії та Школи, і влилася в потік людей, возів, коней, що поспішали в місто. Швидкість значно зменшилася, вони, підхоплені людською течією, покотилися до воріт міста. Нік крутився, як на сковорідці, намагаючись не пропустити нічого цікавого навколо, виглядаючи весь час з різних вікон карети, доводячи до сказу решту пасажирів. Вони наближалися до перших будинків, які вишикувалися поруч з дорогою. Як і очікував Нік, це були прості таверни та заїжджі двори. Ті, кому було дорого зупинятися в самому місті, із задоволенням