Читати книгу - "Золотий маг. Книга 1. Зерно"

ночували за його стінами, це було безпечно та значно дешевше. Поступово ріка охочих потрапити в місто трохи зменшилася, і вони під’їхали до великих воріт. Нік від цікавості навіть висунувся з вікна. Перед воротами стояла варта, четверо солдатів та офіцер. Вони з показовим небажанням і лінню дивилися на тих, хто в’їжджав, недбало та поверхнево оглядаючи вміст возів, бричок, екіпажів і карет. Час був спокійний і їхня служба скоріше була даниною колишнім порядкам, аніж дійсно турботою про безпеку. Вони це розуміли, тож саме так ставилися до служби. На їх карету вони не звернули ніякої уваги взагалі. Її не стали ні перевіряти, ні навіть зупиняти. Кучер приязно махнув їм вітання та в’їхав у місто. Їх висадили біля гарного будинку, оточеного ще більш красивим садом. Це виявився корпус Школи, який знаходився в місті. На фасаді будівлі були зображені герби всіх кланів, які входили в магічний будинок Каса Альєнте. Нік замилувався граціозним величним срібним драконом, символом всього магічного будинку і його клану. У самій будівлі, як поспішив розповісти новачкам Матотору, заняття проводилися дуже рідко, більшу частину будівлі займала канцелярія та житлові кімнати для приїжджих магів. Не заходячи в будівлю Школи, вони вирушили на прогулянку містом. Товстун був хорошим провідником і екскурсоводом, правда, приділяючи більше уваги не важливим та цікавих місцям, а тим, де можна смачно поїсти.

Здавалося, що ця нескінченна прогулянка триватиме вічно. Вони встигли побувати біля королівського палацу, в кварталі знаті, кілька разів пробігтися по ринку, зайти в декілька невеликих крамниць, де він купив собі все для гоління, та деякий одяг. На прохання, вони забігли навіть у книжкову крамницю, де він більше години перебирав книжки та купив собі карту Тротса, щоб краще вивчити країну. Ближче до обіду Матотору почав зупинятися біля кожної таверни або забігайлівки, благаючи зайти поїсти.

Ніку і самому вже кортіло швидше сісти відпочити і перекусити, але йому треба було обов’язково зайти до майстра-коваля, якого рекомендував Майстер Ілтзе, та замовити потрібні йому деталі. Зрештою вирішили розділитися. Касталатус і Матотору зібралися піти в ресторан обідати, а Нік до майстра-коваля. Перейнявшись тим, щоб Нік не залишився голодним, Матотору притягнув їх на базар до крамниці, де продавалися різноманітні пиріжки, він так розхвалював це місце, що Нік поступився. Не розрахувавши, він купив цілу велику корзину різних пиріжків, але спробувавши їх, щиро подякував товстуну. Вони виявилися просто чудові. Провівши Ніка до вулиці ковалів, друзі розлучилися.

Не поспішаючи, Нік заглядав у кожну майстерню на вулиці. Він, як початківець-турист на Землі, з подивом розглядав красиві мечі, кольчуги, шоломи, ножі, різне домашнє начиння, якого було не злічити. Найбільші крамниці та майстерні знаходилися на початку вулиці і, щоб дістатися до прилавків або уважніше розглянути вподобану річ, Ніку доводилося протискуватися між великою кількістю покупців. Чим глибше він заходив у вулицю ковалів, тим менше ставали майстерні, гірший товар та й покупців було значно менше. Зате ціни були набагато приємніші.

Втомившись від побаченого в майстернях, Нік нарешті добрався до кінця вулиці, де примостилася невелика, але затишна майстерня, про яку говорив Майстер Ілтзе. Тут він хотів замовити металеві частини умивальника, який він задумав поставити у себе в кімнаті. На вході висіла вивіска «Майстер Окертуз. Залізні вироби». І була емблема гільдії ковалів, тільки трохи не така, як в більшості попередніх майстерень. Якщо там було ковадло, а над ним два схрещених молота й посередині меч, то тут начебто було все те ж, але без меча. Нік відзначив про себе цю відмінність та вирішив пізніше розпитати Майстра про це. Майстерня була невеликим двоповерховим будиночком, на першому поверсі був виставковий зал і магазин, на другому жили господарі, а ззаду розташовувалася кузня, з якої доносилися віддалені ритмічні постукування молотка об залізо. Перед будинком був невеличкий двір, який прикрашали клумби з різноманітними квітами. Всю останню годину ноги Ніка страшно боліли від безперервної ходьби та благали про невеликий перепочинок, тому, помітивши велику лавку у дворі, учень із задоволенням присів на неї, поклав поруч кошик з пиріжками і розслабився.

Він закрив очі та протяг втомлені ноги. Сонячні відблиски грали на закритих повіках, а з майстерні доносився стукіт молотка. Він зовсім не дратував, навпаки, був якимось приємним і домашнім.

— А ви до нас в крамницю прийшли? — несподівано почув Нік дитячий голос. Він відкрив очі і побачив перед собою гарну маленьку дівчинку років семи.

— Швидше, до самого Майстра Окертуза. Мені треба в нього дещо замовити, — відповів Нік, посміхаючись у відповідь.

— Тато зараз прийде. Ігве вже сказав йому, що ви прийшли. Він просив трохи почекати. Зараз закінчить роботу і вийде, — прощебетало малятко.

— Добре. Я почекаю. Якраз відпочину, — він помітив цікавий погляд дівчинки на вміст кошика. — А як тебе звати, красуне?

— Мене? Істер, — відповіла вона, не відводячи очей від пиріжків.

— Давай сідай поруч та пригощайся. Я вже їх стільки з’їв, що скоро лусну, а ти мене врятуєш, — сказав Нік та посадив її поруч. — Вибирай, які більше полюбляєш. Там різні. І з м’ясом, і з яйцем, і солодкі.

Він посміхався, дивлячись, як дівчинка захоплено перебирає пиріжки, вибираючи улюблені смаки.

— Ой! Вони такі смачні. Це точно з крамниці тітоньки Роли. Мені тато на свята їх купує. Смачнючі, — радісно базікала Істер з повним ротом. Через що Нік насилу розбирав слова. Але щаслива фізіономія маляти говорила краще за всі слова.

З будинку у двір з шумом і веселими криками вивалилася дивовижна компанія. Два здорових бородатих дядьки та хлопчина років десяти. Придивившись, зрозумів, що перед ним два гноми. Весело лаючись та штовхаючись, вони зупинилися, побачивши Ніка і Істер. Хлопчик, підбігши до них, сердито почав лаяти малу.

— Істер, як тобі не соромно? У чужої людини випрошувати пиріжки. Тебе що, вдома не годують? — грізно промовив він.

— Тихіше, тихіше, молодий чоловіче, — зупинив його Нік. — Ти даремно лаєшся.