Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

відбути. Потьомкін став на одне коліно і припав до її руки, але царицю чекав фаворит, і прощання вийшло поспішним. А бал тривав до ранку. Після танців «співали з усіма інструментами одну улюблену князем і нині всім містом малоросійську пісню. Справді наспів її досить приємний».

«На бережку у ставка, на дощечці у млинка…» — незвично лунало на берегах Неви.

Зубов зустрічав Катерину, ледве стримуючи лють.

— Ти ж обіцяла бути недовго у цього одноокого. Вважаю, він принизив тебе більше, ніж мене, бо ти вибрала мене, а він цей вибір проігнорував. Значить, йому наплювати на тебе.

Фаворит відверто хотів роздратувати і без того збуджену імператрицю.

— Самовпевнена кокетка! Ти б бачив цей нахабний вираз обличчя. Так розмовляти зі своєю імператрицею, — Катерина похитала головою. — Треба бути або дурепою, або знати, що тебе захистять.

— Ти про кого, матінко? — Зубов поглянув на царицю.

— Про цю вискочку де Вітте.

— Сама б вона ні за що не наважилася так себе поводити, це Потьомкін її напоумив, — далі гнув свою лінію Зубов.

— Та ні, дорогий, боюся, як би все не сталося навпаки. Вона має вплив на людей. На перший погляд, невинні очі, в яких зосереджена чимала сила.

Катерина запросила фаворита до спальні.

— Перехвилювався я і втомився. Але ти ж знаєш, як я тебе безмірно кохаю.

— Ну гаразд-гаразд. Ми придумаємо, як помститися за образи, — заспокоїла його Катерина.

Зубов зрозумів, що руки у нього розв’язані — доля князя Потьомкіна і графині де Вітте була вирішена.

Через два дні з Варшави прийшла депеша: 3 травня 1791 року була прийнята нова Конституція. Це означало, що, з одного боку, Польща хотіла позбутися від ненависної російської опіки, зблизитися з Пруссією, а через неї — і з прогресивною Європою, з другого — вводилася спадкова монархія і ліквідувалася частина свобод.

Катерина викликала до себе Потьомкіна. Вона була розлютована. Як її ставленик Станіслав Август допустив таке? Більш того, він сам підтримав нову Конституцію!

— Терміново підписуємо мир із турками і направляємо війська до Польщі. Час, нарешті, придушити польську гординю. Через непостійність цього народу, доведену його злобу і ненависть до нашого, через схильність його до розпусти і шаленства французького ми в ньому ніколи не матимемо ні спокійного, ні безпечного сусіда, інакше як привівши його до повного безсилля і немічності.

— Катю, — Потьомкін, на відміну від імператриці, був спокійний, — мені здається, зараз не варто гарячкувати. По-перше, поляки підірвуть свою державу зсередини, бо пожежа міжусобиць там не вщухала ніколи, по-друге, поляки не розуміють, що Пруссії вони не потрібні, а король тільки і мріє, як урвати ласі шматки собі, та й австріяки хочуть того ж, і нарешті, по-третє, землі східної Польщі, Правобережної України належать найбагатшим гетьманам — Потоцькому, Браницькому, Ржевуському та іншим, з якими у нас міцніші економічні зв’язки, ніж політичні, і втрачати їх вони не захочуть. Тому треба трохи почекати, поки одна з цих «вибухових бомб» спрацює, а тоді зможемо подумати і про себе.

Коли Потьомкін пішов, Зубов зробив висновок:

— Усе зрозуміло. Він недарма дістав собі звання Великого Гетьмана, недарма скуповує землі Речі Посполитої, недарма поріднився з гетьманом Браницьким, недарма так воркує з графом Потоцьким, надаючи йому економічні поблажки, недарма його армія складається на понад дві третини з українців. Він хоче отримати гетьманську булаву всієї України від Кубані до Львова та Молдови, від Чернігова до Криму.

— Ти знову про своє! Не вірю я в це.

— Тільки ти не бачиш очевидних речей, матінко. У перехопленому листі англійського посланника Фіцгерберта до Лондона написано: «Князь Потьомкін з новокуплених у Польщі земель може зробити Tertium quid, ні від Росії, ні від Польщі не залежне».

Катерина розуміла, що Зубов мріє досягти слави не тільки «постільної», а й політичної ваги — через те всі ці розмови. А сама радилася й далі з Потьомкіним і щодо питання Польщі, і щодо інших державних справ.

Якось, зустрівши Потьомкіна, Зубов звернувся до нього з солодкою усмішкою:

— Князю, негоже нам з вами в таку важку для батьківщини годину сваритися. Та й ділити нам нічого. Ви на полі брані довели свою велич, геніальність, відданість батьківщині. Нам, молодим, є чому повчитися у вас. Тому я хочу у вашу честь влаштувати обід і дуже прошу прийняти моє запрошення. З вашого дозволу запрошую також графиню Софію де Вітте і всіх, кого ви побажаєте.

«Надто він солодкий сьогодні», — подумав Потьомкін, а вголос мовив:

— Я подумаю.

Увечері він розповів про це запрошення Софії.

— Щось тут не так. Інтуїція підказує мені, що Зубов замишляє якусь підлість. Я прошу тебе відмовитися від цього обіду.

Потьомкін знав, що Софія переходила з ним на «ти» тільки у виняткових випадках, і це завжди підкреслювало щирість її намірів чи думок.

— Ти перебільшуєш, швидше за все, він нарешті зрозумів, хто він є в порівнянні зі мною.

— Я не поїду на цей обід. Більше того, я завтра ж покидаю Петербург — надто вже тривожно на душі.

Потьомкін не надав значення останнім словам Софії. Він був упевнений, що грекиня не зможе ось так раптово покинути його.

Софія ж дотримувалася зовсім іншої думки і справді, наступного ранку була вже на шляху до України.

Потьомкіну принесли її прощальну записку під час обіду. Князь спохмурнів, а потім, повернувшись до присутніх, промовив:

— Чи може людина бути щасливішою за мене? Все, чого я не бажав, всі забаганки мої здійснилися, начебто яким зачаруванням. Хотів чинів — маю, орденів — маю, любив грати — програвав суми незліченні, любив давати свята — давав прекрасні, любив купувати маєтки — купував, любив будувати будинки — побудував палаци, любив дорогі речі — маю стільки, що жодна окрема людина не має так багато і таких рідкісних… Словом, усі пристрасті мої повною мірою виконуються.