Читати книгу - "ГЧ"

і чекайте п’ять хвилин. Якщо не прокинусь сам, спробуйте розштовхати.

2. Якщо і це не допоможе, лишайте ту саму настройку (перевірте, повинно бути 959,8 — це «легкий сон»), увімкніть знову струм, скеруйте промінь просто в голову і відведіть настройку назад, до 959,6. Тоді вже обов’язково прокинусь!

К. Рид.».

Микола швидко вимкнув вхідний рубильник, глянув на годинник і, підійшовши до Ридана, обережно поправив йому голову, підняв і поклав зручніше його руку, зняв з пальця прив’язаний до нього обривок якогось тонкого шнурка.

Майже в ту саму мить професор зітхнув. М’язи злегка зарухались, важко піднялись і знову опустилися повіки. Потім усмішка заворушила вуса. Потягнувшись, Ридан сонно пробуркотів, майже не розтуляючи рота:

— Ч-чорт… рука затерпла…

Хвилини через дві він підвівся. Ганна кинулася цілувати батька. Очі її наповнились слізьми. Ридан усміхнувся.

— Ну чого ти, дурненька! Бачиш, як усе просто?

— Еге, просто!.. Але все-таки «щось не вийшло»? Ще добре, що так…

— Шнурок підвів? — спитав Микола, догадуючись, яку механіку спорудив професор.

— Та ні, шнурок досить міцний! Це все Сімка, шельма. Ось послухайте, як було діло. Я прив’язав один кінець шнурка до важільна вимикача, а другий — до пальця. Розрахував довжину так, щоб можна було сісти в крісло з витягнутою рукою. Як засну, рука опуститься, потягне і вимкне генератор, я й прокинусь… Разів десять репетирував без струму. Сімка з цікавістю стежив за мною, я навіть звернув на це увагу… Нарешті я пустив струм, увімкнув генератор, націлився в крісло з витягненою рукою і швидко опинився в зоні променя. В той самий момент я побачив, що Сімка, вирішивши, очевидно, за моїм прикладом клацнути вимикачем, раптом далеко просунув руку з клітки і на льоту перехопив шнурок біля самої моєї руки. Я за інерцією смикнув, шнурок обірвався, але Сімка впустив його і вже не міг дістати з підлоги. Я це все зміркував відразу, але вже було пізно. Промінь діяв. Плюхнувшись у крісло, я так захотів спати, що не міг не те що підвестись, але навіть прибрати відповідної пози…

Ну, друзі мої, це був сон! Справжнісінький, нормальний, але штучно викликаний! Я навіть бачив якісь сни. Моя прогресія виявилась правильною, Миколо Арсеновичу, як я й думав. Усе виявилось вірним! Навіть сумнів щодо надійності моєї хитрої механіки із шнурком, через що я й написав записку на всяк випадок. Ви як будили мене, просто вимкнули генератор?

— Лише вимкнув. За хвилину ви вже почали ворушитись.

— Чудово! Так і повинно бути. Це був градус нормального легкого сну… Однак я дуже зголоднів. Котра зараз година?

— Та ми оце тільки прокинулись і збиралися пити чай. Ходімо швидше!

— От і чудово. Я тільки вмиюсь. Цього троглодита теж нагодувати треба. Молодець усе-таки, він свою місію виконав навіть з перевищенням. Ходімо, Сімко, чай пити, давай руку! — додав Ридан, відчиняючи клітку.

Шимпанзе проворно викотився і, серйозно глянувши на професора, простягнув свою волохату лапу.

За столом Микола так кумедно розповідав про подію сьогоднішнього ранку Наталі і тітці Паші, що всі аж качалися від сміху. Навіть Сімка пронизливо пищав і вищиряв зуби, наслідуючи людей. Але ще гучніше сміявся Ридан, наче він уперше чув цю незвичайну історію.

Наприкінці сніданку Ридан раптом замовк, став серйозним, як у лабораторії перед дослідом. Через кілька хвилин він підвівся.

— Тепер слухайте уважно, друзі мої. Сьогоднішній інцидент випадково, всупереч моїм намірам, зробив для вас очевидним те, що повінню було лишатися таємницею. Сподіваюсь, ви розумієте, що без дуже серйозних підстав ми з Миколою Арсеновичем не приховували б що-небудь від вас… Отже, запам’ятайте добре: жодна жива душа не повинна знати нічого про це! Ну, от. А тепер — хто куди, а ми — до мене…

Пропустивши Миколу в кабінет, Ридан щільно замкнув за собою двері.

— Ну, Миколо Арсеновичу, давайте руку. Ось так… Тепер, коли не лишилось уже жодних сумнівів, ми можемо поздоровити один одного. Не будемо скромничати, наша з вами перемога… Як ви сказали вчора? «Історичного значення»? Може, це надто урочисто сказано… але, по суті, мабуть, так і є. Завдяки вашому чудовому генератору, ми здобули, нарешті, владу над власним, людським мозком, а значить, і організмом! Над людиною, Миколо Арсеновичу!.. А крім того, ми знайшли засоби захисту нашої країни від будь-якої воєнної загрози.

Ридан стискав руку інженерові, і Микола відчував у цьому потиску, міцному, енергійному, дещо більше, ніж саме задоволення вченого від перемоги.

Тунгусов зніяковів. Сьогодні він уже не поділяв так беззастережно, як учора, цієї впевненості Ридана. Вчора, після епізоду з Сімкою, вражений несподіваною для нього ідеєю професора про «проміння сну», він весь поринув у мрії про могутність цієї пової сили, винайденої радянською людиною. Він воював, відбивав атаки, переходив у наступ, створював і вдосконалював іншу тактику «бою», він винайшов засіб насильної посадки ворожих літаків. Для цього використовується хвиля «легкого сну»: Микола ловить літак, що тільки показався, в окуляр візира і дає цю хвилю на дві-три секунди, скільки потрібно, щоб пілот на мить втратив керування машиною. Ручка настройки «ГЧ» повертається, пілот опановує себе і вирівнює літак. Він тільки трохи збентежений. Але тут знову промінь кидає його на кілька секунд у незрозумілий сон. Пілот переконується, що він не спроможний продовжувати політ: це загрожує йому загибеллю. І якщо він не посадить машину одразу ж, Микола повторює свій маневр утретє, вчетверте… А коли він сяде, Микола присипляє його міцним сном надовго, до приходу наших… Цей маневр можна застосувати і для цілої ескадрильї, навіть якщо місця посадки не видно! Екіпаж іде в полон, машини цілісінькими переходять до нас… Це все було чудово!

Однак близько півночі бойова фантазія Миколи вичерпалась. Він уже був у ліжку, коли в мозок його врізалась холодна, як лезо ножа, думка: а чи справді «ГЧ» має такі можливості?.. В експерименті, в лабораторії це було так. Але тут