Читати книгу - "Вірнопідданий"

злякався і заплющив очі. Коли він застогнав, вона обернулася, повільно підійшла до нього і поклала йому голову на плече, щоб поплакати разом з ним.

Потім у нього сталася сварка з Густою, яка почала була нацьковувати його на Еммі. Дідеріх сказав їй одверто, що вона користується з нещастя Еммі, щоб помститися на ній за ті не вельми пристойні обставини, за яких вона сама вийшла заміж.

— Принаймні Еммі ні за ким не бігає.

Густа заверещала:

— А хіба я за тобою бігала?

Він відрубав:

— Взагалі — вона моя сестра…

Тепер вона жила під його захистом, і тому він почав вважати її інтересною і виявляти до неї незвичайну повагу. Після обіду він цілував їй руку — нехай Густа посміхається. Він порівнював обох: наскільки вульгарніша була Густа! Навіть Магда, якій він раніше віддавав перевагу, бо вона домоглась успіху, тепер у його спогадах не могла зрівнятися з покинутою Еммі. Бо нещастя надало Еммі витонченості і певної недосяжності. Коли її бліда рука, ніби забута, лежала на столі і Еммі мовчазно поринала в себе, наче в невідому безодню, на Дідеріха віяло іншим, глибшим світом. Падіння, яке навіяло б жах і зневагу до всякої іншої, огортало Дідеріхову сестру, Еммі, дивним ореолом і сумнівною принадливістю. Еммі здавалася йому одночасно і блискучішою, і зворушливішою.

Лейтенант, призвідник усього цього, виглядав значно сірішим поряд з нею — а разом з ним і влада, від імені якої він переміг. Дідеріх збагнув, що влада іноді може являти собою грубе і низьке видовище: влада і все, що її супроводило — успіх, честь, погляди. Він дивився на Еммі і сумнівався в цінності того, чого домігся і чого ще прагнув: Густи та її грошей, пам’ятника, монаршої ласки, Гаузенфельда, відзнак і посад. Він дивився на Еммі і думав також про Агнесу. Про Агнесу, яка виховувала в ньому ніжність і любов, — от що було справжнє в його житті, і це він повинен був зберегти! Де вона тепер? Померла? Він часто сидів, охопивши голову руками. Чого він допевнився? Чого взагалі можна досягти служінням владі? Знову скрізь він зазнавав невдачі, всі зраджували його, зловживали його найчистішими намірами, а старий Бук був господарем становища. Агнеса, яка вміла тільки страждати, — в Дідеріха закрався сумнів, — чи не вона перемогла? Він написав до Берліна і довідався про неї. Вона була заміжжю, і здоров’я її було непогане. Ця звістка принесла йому полегшення, але одночасно якось його розчарувала.

Та поки він сидів, охопивши голову руками, надійшов день виборів. За думками про суєтність усього земного Дідеріх не хотів помічати того, що відбувалося навколо, не хотів бачити й того, що обличчя його механіка набирало все більшої ворожості. В день виборів, рано-вранці, коли Дідеріх ще був у ліжку, Наполеон Фішер прийшов до нього. Навіть не перепросившися, він почав:

— Поговорімо поважно в останню хвилину, пане докторе.

Цього разу вже він відчував зраду і посилався на угоду.

— Ви провадите дворушницьку політику, пане докторе. Ви дали нам обіцянку, і ми були такі лояльні, що не агітували проти вас, а тільки проти вільнодумних.

— Ми також, — заявив Дідеріх.

— У це ви самі не вірите. Ви злигалися з Гейтейфелем. Він уже погодився на ваш пам’ятник. Якщо ви вже сьогодні з розгорнутими прапорами не перейдете до нього, то вчините це під час перебалотування і підло зрадите народ.

Наполеон Фішер схрестив руки і широко ступив до ліжка.

— Але знайте, пане докторе, що ми не сліпі!

Дідеріх відчував себе в ліжку безпорадним, полишеним на ласку політичного противника. Він зробив спробу пом’якшити його.

— Я знаю, Фішере, би великий політик. Вам слід було б пройти до рейхстагу.

— Слушно. — Наполеон подивився знизу на Дідеріха і підморгнув. — Бо якщо я не пройду, в Нецігу на деяких підприємствах вибухне страйк. Одне з таких підприємств вам добре відоме, пане докторе. — Він різко повернувся. Коло дверей він ще раз окинув поглядом Дідеріха, який від страху зовсім провалився в свої пуховики. — А тому хай живе інтернаціональна соціал-демократія! — виголосив Фішер і вийшов.

Дідеріх крикнув із своїх пуховиків:

— Його величності кайзерові — ура!

Але після цього йому нічого не лишалося, як глянути подіям у лице. Становище було досить загрозливе. Збентежений недобрими передчуттями, він кинувся на вулицю, до Товариства воїнів, до Кляпша — і всюди пересвідчувався, що за дні його недолугості підступна тактика старого Бука принесла тому великі успіхи. «Партія кайзера» була розріджена припливом з рядів вільнодумних, і відстань між Кунце та Гейтейфелем здавалася нікчемною порівняно до безодні між ним і Наполеоном Фішером. Пастор Цілліх, який обмінявся із своїм зятем Гейтейфелем соромливим привітанням, заявив, що «партія кайзера» має бути вдоволена зі своїх успіхів, бо якщо кандидат вільнодумних кінець кінцем і здобуде перемогу, то вона все ж таки зможе сказати собі, що сприяла зміцненню його націоналістичних поглядів. Оскільки вчитель Кюнхен висловився в тому ж дусі, сама собою напрошувалась підозра, що обіцянки, які верховоди «партії кайзера» вирвали у Дідеріха і Вулькова, не вдовольнили їх і що вони продалися старому Букові, який пообіцяв їм більші особисті вигоди. Від системи хабарництва демократичної банди всього можна було сподіватися! Що стосується Кунце, то він неодмінно хотів бути обраним, хай навіть за допомогою вільнодумних. Честолюбство так розбестило його, довело його до того, що він пообіцяв боронити притулок для немовлят! Дідеріх обурювався: Гейтейфель у сто разів гірший від якогось пролетаря; і він зробив натяк на погані наслідки, які матиме така непатріогична поведінка. На жаль, він не смів висловитись ясніше, — і з картиною страйку перед очима, вже несучи в серці уламки пам’ятника кайзерові Вільгельму, Гаузенфельда, всіх своїх мрій, бігав він під дощем від однієї виборчої дільниці до другої і тягнув добромисних виборців до урн, цілком усвідомлюючи, що їхня вірність кайзерові йшла фальшивим шляхом і грала на руку найзапеклішим ворогам кайзера. Ввечері у Кляпша, захляпаний болотом і гарячково збуджений галасливим довгим днем, незліченними