Читати книгу - "Ходіння по муках"

батареї. На пагорок виліз бородатий чоловік в овечому кожусі. Кремезний передав йому свій бінокль, і він довго придивлявся.

— Хутір Слюсарєва, ферма, — сказав він застудженим голосом, — дистанція чотири версти з чвертю. Можна і по Слюсарєву вдарити.

Він віддав бінокль, незграбно сповз униз і, надувши горло, ревнув:

— Батарея, готуйсь!.. Дистанція… Перша черга… Вогонь…

Бахнули громовими горлянками гармати, відскочили стволи на компресорах, вилетіло полум’я, і важкі гранати полетіли, бурмочучи про смерть, до високого берега Кубані, до двох голих тополь, де в білому будиночку перед картою сидів похмурий Корнілов.

На другий день штурму був викликаний з обозу генерал Марков з офіцерським полком. У цій колоні ішов Рощин рядовим. Сім верст до Катеринодара, ще густіше, ніж учора, обгорненого пилом канонади, пробігли за одну годину. Попереду йшов у зсунутій на потилицю папасі, у розстебнутій ватяній куртці Марков. Звертаючись до штабного полковника, що ледве встигав за ним, він лаявся і сволочився на адресу вищого командування:

— Розшарпали на частини бригаду, в обозі мене — трах-тарарах — примусили сидіти… Пустили б мене з бригадою — я давно б — трах-тарарах — в Катеринодарі був…

Він перестрибнув через канаву, підняв нагайку і, обернувшись до колони, що розтяглася по зеленому полю, скомандував, — від крику надулись жили на його шиї…

Засапані офіцери, із спітнілими серйозними обличчями, почали перебігати, колона поверталася, як на осі, і розтяглася перед містом чотирма хиткими стрічками по полю. Рощин опинився недалеко від Маркова. Кілька хвилин стояли. Пробували затвори. Поправляли, оглядали патронні сумки. Марков знову скомандував, розтягаючи голосівки, — тоді відділилась сторожова охорона і бігом одійшла далеко вперед. За нею рушили цепи.

З лівого боку, назустріч, роз’їждженою дорогою ледве посувались вози — везли ранених. Деякі йшли пішки, схиливши голови. Багато ранених сиділо на гребенях канав, на перекинутих возах. І здавалось — возів і ранених безліч — вся армія.

Випереджаючи полк, на вороному коні проїхав рослий і гладкий чоловік з вусами, в кашкеті з червоною околичкою і в гарно пошитому френчі з джгутами — погонами конюшенного відомства. Він весело закричав щось до генерала Маркова, але той відвернувся, не відповів. Це був Родзянко, який відпросився з обозу — глянути збоку на штурм.

Полк знову спинився. Здалека почулася команда — багато хто закурив. Усі мовчали, дивились туди, де серед канав і бугрів ховалася сторожова охорона. Генерал Марков, помахуючи нагайкою, пішов у напрямі до високого тополевого гаю. Там, з глибини дерев, що взялися зеленим серпанком, через невеликі проміжки часу здіймалися патлаті стовпи диму, високо злітало гілля і груддя землі.

Стояли довго. Була вже п’ята година. З-за гаю показався вершник — він скакав, пригнувшись до шиї коня. Рощин дивився, як конячка його, вся в милі, закрутилась біля канави, боячись перестрибнути, потім, махнувши хвостом, стрибнула, вершник загубив кашкета. Підскакуючи до полку, він закричав:

— Наступати… артилерійські казарми… генерал попереду… там…

Він кинув рукою туди, де на пагорку маячіло кілька постатей; на одній з них біліла папаха. Залунала команда:

— Цеп, вперед!

Рощину перехопило горло, очі висохли, — була мить страху і захоплення, тіло стало безплотним, було бажання — бігти, кричати, стріляти, колоти, і щоб серце в хвилину захоплення залилося кров’ю: серце — в жертву…

Відділився перший цеп, і в ньому з лівого флангу пішов Рощин. Ось і горбок, де, розставивши ноги, обличчям до наступаючого полку стояв Марков.

— Друзі, друзі, вперед! — повторював він, і завжди примружені очі його здавались зараз розширеними, страшними.

Потім Рощин побачив сухі стебла трави, що стояли сторч. Всюди між ними валялись, як мішки, — ниць і на боку, — нерухомі люди в солдатських сорочках, в матроських куртках, в офіцерських шинелях. Він побачив попереду невисоку огорожу з плитняку і колючі кущі без листя. Спиною до огорожі сидів довголиций чоловік у стьобаному солдатському жилеті, роззявляв і закривав рота.

Рощин перестрибнув через огорожу й побачив широку дорогу. По ній швидко наближались фонтанчики пилу. Це більшовики мели кулеметами по наступаючих. Він спинився, поточився назад, перехопило дух, оглянувся. Ті з наступаючих, хто перескочив через огорожу, лягали. Рощин ліг, припав щокою до колючої землі. З зусиллям примусив себе підвести голову. Цеп лежав. Попереду на полі, кроків за п’ятдесят, тягнувся бугор канави. Рощин схопився і, низько нагинаючись, перебіг ці п’ятдесят кроків. Серце шалено калатало. Він упав у канаву, в липку грязь. За ним поодинці побіг весь цеп. Один, другий, не добігши, вклякли. Лежачи в канаві, важко дихали. Над головами по гребеню мели кулями.

Але ось попереду щось змінилось, звідкілясь засвистали снаряди в бік казарм. Вогонь кулеметів ослаб.

Цеп з зусиллям піднявся і рушив уперед. Рощин бачив свою довгу червонувато-чорну тінь, що сковзала по нерівному полю. Вона кривилась, то вкорочувалась, то втікала бог зна куди. Подумав: «Як дивно, все ще живий і навіть — тінь від мене».

Знову посилився вогонь з боку казарм, але поріділий цеп уже заліг за сто кроків від них у глибокому водориї. Там по сірому глинястому дну походжав Марков із страшними очима.

— Панове, панове, — повторював він, — невеликий перепочинок… Покуріть, чорт візьми… І — останній удар… Дурниці, всього сто кроків…

Поруч з Рощиним низенький лисий офіцер, дивлячись на верхній край ярка, що курів від куль, повторював неголосно одну й ту саму матірну лайку. Кілька чоловік лежало, закривши обличчя руками. Один, присівши і тримаючись за лоб, блював кров’ю. Багато хто, як гієни в клітках, ходили сюди й туди по дну яру. Пролунала команда: «Вперед, вперед!» Ніхто наче й не почув її. Рощин судорожним рухом затягнув паска, вхопився за кущ, поліз нагору. Зірвався, заскреготів зубами, поліз знову. І вгорі яру побачив Маркова, що присів навпочіпки. Він кричав:

— В атаку! Вперед!

Рощин побачив за кілька кроків попереду, як миготіли діряві підметки Маркова. Кілька чоловік випередили його. Цегляна стіна