Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

що знав і любив Федя. Чуже життя, чужі думки, чужі мови, чужа особистість намертво вгризалися в його пам’ять і свідомість. Джекі вже переживала це. Вона знала, що він змінюється безповоротно, назавжди. Джекі пригорнула Федю до себе і замружилася.

Десь далеко пролунав дивний звук, ніби хтось бив залізом по залізу. Тільки тепер дівчина усвідомила, де перебуває.

— Що це?

Данило підскочив до вікна. Звуки наближалися.

— Не знаю, але нам краще забиратися.

Федя більше не трусився, лише щось бурмотів.

— Агов,— Джекі поплескала його по щоці.— Ну, годі вже. Найстрашніше позаду. Впізнаєш мене?

Він мовчки кліпнув.

— Сидіть тут, я принесу одяг,— прошепотів Данило і вискочив за двері.

Джекі випустила Федю з обіймів і підвелася. Він затулив обличчя руками і завмер, оговтуючись. Нарешті їй випала хвилинка, щоб оглянути місце, куди вони потрапили. Безсумнівно, це була та сама кімната, в якій до зникнення мешкав дядько Данила, Іван Дмитрович, а потім і він сам. От тільки вигляд кімната мала інакший, воістину... аристократичний. Шовкові шпалери, купа перин на ліжку під оксамитовим балдахіном, ваза з квітами на столі. Двері у гардероб були прочинені, і Джекі помітила купу речей, що буквально вивалювалися з шафи. На верхній полиці розташувалися циліндри і капелюхи усіляких форм і розмірів. Особливо Джекі сподобався невеликий казанок з прилаштованими до нього круглими окулярами в мідній оправі. Ця шафа манила таємницями, але Джекі поборола цікавість і зачинила гардероб. Далі її погляд натрапив на рубильник на тумбочці — вона не знала, як правильно називати цю штуку з тонкою ручкою і циферблатом, де на секторах готичними німецькими літерами були виписані команди. Дівчина бачила подібні штуки у фільмах про кораблі: «Стоп машина!», «Повний назад!». От тільки тут команди були схожі на накази для слуг. Джекі раптом зрозуміла, що не знає перекладу кількох слів з приладу. Вона так звикла до повного і беззастережного розуміння німецької за присутності Агнеси, що навіть здивувалася. Та й у голові тепер без додаткових зусиль панувала тиша і не мерехтіли чужі думки і відчуття. Агнеса залишилася вдома. І радіти цьому чи ні, Джекі поки що не вирішила.

— Чому ж ти... не сказала... що це так боляче? — видихнув Федя.— Мене... наче танком переїхало...

— Я попереджала. Ти сам вирішив.

Джекі тихенько прочинила дверцята секретера. З верхньої полиці на неї випав тугий, перемотаний стрічкою сувій.

Це була мапа Європи. Але зовсім не тієї, яку вона знала. Очі Джекі розплющувалися дедалі ширше. Величезні звірі — ведмідь і чорний орел — розтягали за руки і ноги козака з мушкетом, що розлігся по обидва береги Дніпра; ще один хижий звір — леопард — причаївся на британському острові, готуючись увірватися в сутичку за долю Європи. Британська, Австро-Боснійська і Російська імперії. У цьому світі панували вони — величезні хижі істоти, горнила для мільйонів людських душ. Ще одна імперія, схоже, лежала в руїнах — османський солдат видавався важко пораненим. І лише маленький лев з колбою і коліщатком, що опинився всередині Нейтральної зони між безжалісними монстрами, самотньо і зацьковано дивився на Джекі з мапи. Леобург.

За вікном вибухнуло. Скло задзвеніло, з переляку Джекі впустила мапу на підлогу.

— Дідько, хто там гупає,— сердито буркнув Федя.— Голова ж...

Двері рипнули, серце Джекі стрімко полетіло в п’яти, але це був лише Данило з купою речей.

— Швидко перевдягайтеся!

Федя щось забубонів, але Данило настійливо поторсав його за плече.

— Підводься, годі вже вилежуватися! — Данило стягнув футболку і надів сорочку з широкими рукавами і комірцем-стійкою.— Внизу нікого, навіть слуг нема, Яблонські десь роз’їхалися чи що... Я сподівався зустріти бодай Свенсона. До речі, де Тео?

— Навіть не згадуй... про цього вилупка...— прокректав Федя, намагаючись сісти.— Він тільки-но припинив горлати. Мені здається, що цей ваш шляхтич валяється в якомусь рівчаку. Десь у дуже, дуже смердючому місці...

— Зрозуміло, це Робітничий квартал. Федю, скажи Тео, нехай піднімає свій шляхетський зад і йде до таверни «Лісова лілея». Це єдине місце, яке я там знаю. Джекі, допоможи йому нарешті вдягнутися,— звелів Данило, брязкаючи мідними бляшками на поясі.— Та ворушіться ви обоє, ну!

Дівчина знехотя підкорилася. Федя, здається, не збирався їй допомагати, з легкою посмішкою спостерігаючи, як вона силкується стягнути з нього футболку. Якби він був у нормальному стані, ще б видав якийсь улюблений вульгарний жартик! Джекі присіла, щоб розстібнути його ремінь, і їхні погляди на мить перетнулися. Вона безпомилково прочитала у його темних очах дещо таке, від чого щоки миттєво спалахнули.

— Я йому не допомагатиму! — роздратовано пирхнула Джекі.— І взагалі, вийдіть обидва, поки я перевдягатимуся!

— Та чого я там не бачив,— з тією ж посмішкою пробурмотів Федя. Данило відвернувся.

В глибині міста знову торохнуло, уже трохи ближче до дому. І знову різко, неприємно забрязкало залізо об залізо, а на сусідній вулиці лунали обурені голоси. Десь угорі загуркотів мотор. Джекі квапливо схопила сукню з ліжка.

Дівчина поспіхом зав’язала бант на капелюшку, насилу впоралася з купою нижніх спідниць, але корсет бовтався на ній, як одяг старшої сестри на першокласниці. Вона спробувала затягнути тасьму, проте нічого не виходило.

— Зараз допоможу!

Вона і оком не встигла кліпнути, як Федя щосили затягнув тасьму. Джекі зціпила зуби, намагаючись навчитися дихати краєчком легень. Хай йому чорт! Але ж не скиглити тепер!

— Є! — Федя розвернув її обличчям до себе.— Тепер почекай секунду.

Хлопець вийняв з кишені смартфон і сфотографував її.

— Що ти...

— Зашибісь,— задоволено протуркотів Федя, розвернув телефон і, відкинувши чуприну, сфотографував себе.— Тепер би ще дирижабль!

— Ви готові? — нетерпляче запитав Данило, пригладжуючи неслухняний чубчик.— До речі, Федю, це тобі. І, будь ласка, вдягни капелюха — мій «брат» ніколи б не пофарбувався в блондина.

Він жбурнув другові окуляри з чорними круглими скельцями.

— Шо це за фігня,— пробурчав той.— Вони ж не пасують до моєї форми обличчя!

Джекі й Данило одночасно втупилися в нього. Федя закотив очі й кивнув.

— Розповіси про це Тео. Ходімо. Нам на кухню, там чорний хід,— Данило вивів їх у коридор і причинив двері.

Джекі занудило від хвилювання, ледве вона зробила перший крок за межі кімнати. З іншого крила галереї на неї з портрета суворо дивився Август Яблонський, батько Агнеси.

— Vati[46],— прошепотіла вона.

Данило простежив за її поглядом, але тільки мовчки підштовхнув до сходів. Вони збігли на