Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

популярністю і впливом авторитет, який у моїх очах мала Аделе десятки років тому, те моє переконання переросло спершу в надію, а згодом – в очікування. Мені так хотілося, щоб одного дня Ліла зателефонувала мені й сказала: «Я тут дещо написала, нашкарябала, накалякала… тобто у мене є рукопис, який я хотіла б тобі показати й попросити довести його до ладу». Я б негайно його прочитала. Попрацювала б, щоб надати йому прийнятної форми, можливо, переписала б абзац за абзацом. Ліла – попри живий розум, неймовірну пам’ять, гору прочитаного протягом життя, про яке іноді говорила, а іноді замовчувала, – не мала достатнього рівня освіти й навичок письменства. А тому я побоювалася, що в неї вийшов би хаотичний набір дуже цікавих, але погано викладених думок, чудових історій, систематизованих не так, як слід. Але мені ніколи – ніколи! – не спадало на думку, що вона могла написати якусь банальну оповідь, напхану загальновідомими істинами. Навпаки, я завжди була впевнена, що це був би дуже достойний рукопис. Траплялося й таке, що, складаючи черговий графік видань, я хотіла як слід натиснути на Ріно. Він, до речі, частенько до мене навідувався без попередження чи дзвінка: казав, що заїхав на хвилинку, а потім жив у мене тижнями. Я запитувала в нього: «Твоя мати ще пише? Тобі не вдавалося поглянути, про що там ідеться?» Але він лише кивав, відповідав односкладно: так, ні, то її справи, я не знаю. Я наполягала. Уявляла собі серію видань, у яку я могла б включити книжку загадкового автора, як можна було б її розрекламувати й отримати максимум вигоди і для неї, і для себе. Часом телефонувала самій Лілі, цікавилася, як вона поживає, делікатно, не наполягаючи, питала: «Ти ще захоплюєшся історією Неаполя, робиш нотатки?» Вона завжди відповідала однаково: «Які там захоплення, які нотатки, я всього лише стара божевільна. Як Меліна, пам’ятаєш Меліну? Хтозна, чи жива вона ще». Тоді я змінювала тему й запитувала про щось інше.

48

Під час тих телефонних розмов ми часто говорили про померлих, які були приводом згадати про живих.

Помер її батько, Фернандо, через кілька місяців після смерті Нунції. Тоді Ліла разом з Ріно перебралася до батьківської хати, де колись народилася і яку викупила за власні гроші. Але тепер решта братів і сестер заявляли, що то майно батьків, і вимагали свою частку спадщини.

Помер Стефано після чергового інфаркту: не встигли навіть викликати швидку, упав на землю обличчям донизу. І Маріза виїхала з району разом із дітьми. Нарешті Ніно зробив щось для неї. Не тільки знайшов їй роботу секретарки в адвокатській конторі на вулиці Кріспі, а й допомагав оплачувати навчання її дітей в університеті.

Помер іще один чоловік, з яким я була не знайома, але всі його знали як коханця моєї сестри Елізи. Вона виїхала з нашого району, але ні вона сама, ні батько, ні брати мені про це не повідомили. Від Ліли я дізналася, що вона подалася до Казерти, там познайомилася з адвокатом, який до того ж був іще й службовцем, удруге вийшла заміж, але на весілля мене не запросила.

Отак ми з Лілою базікали про різне. Вона розповідала мені останні новини району, а я розказувала про доньок, про П’єтро, який одружився з колегою, на п’ять років за нього старшою, про те, що писала і як ішли справи у видавництві. Усього кілька разів насмілилася запитати прямо про те, що мене цікавило:

– Якщо ти колись вирішиш щось написати – так, лише припущення! – даси мені почитати?

– Щось? У якому сенсі?

– Ну, щось. Ріно каже, що ти постійно сидиш за комп’ютером.

– Ріно каже дурниці. Я сиджу в інтернеті. Читаю про новинки електроніки. Оце і все, чим я займаюся, коли сиджу за комп’ютером.

– Точно?

– Авжеж. Я коли-небудь відповідала на твої емейли?

– Ні, і це мене бісить! Я тобі постійно пишу, а ти – хоч би слово!

– От бачиш! Я ніколи нічого й нікому не пишу, навіть тобі.

– Добре. Але якщо колись ти щось напишеш, то даси мені почитати? Дозволиш опублікувати?

– Це ти в нас письменниця.

– Це не відповідь.

– Я відповідаю, а ти вдаєш, ніби не розумієш. Щоб писати, треба мати бажання залишити щось після себе. А в мене немає бажання навіть жити, я ніколи не була такою сильною, як ти. Якби я могла зникнути з лиця землі просто зараз, поки ми розмовляємо, то зробила б це залюбки. А ти мене про письменство розпитуєш!

Та думка – зникнути з лиця землі – часто виникала в неї й раніше, але наприкінці 90-х і особливо починаючи з 2000 року перетворилася на нав’язливу ідею. Звичайно, то була метафора. Лілі вона подобалася, вона вдавалася до неї за різних обставин, але я й уявити собі не могла за весь час нашої багатолітньої дружби, – навіть у ті страшні часи, коли вона втратила Тіну, – що Ліла здатна на самогубство. Зникнути з лиця землі було для неї чимось на зразок філософської концепції. «Так більше не можна, – казала вона, – електроніка лише на перший погляд здається чистою, а насправді це дуже брудна справа, нас змушують реєструватися на сайтах, залишати скрізь персональні дані; таке враження, ніби повсюди лишаєш свої екскременти. А я після себе не хочу залишати нічого! Моя улюблена клавіша – “Видалити”».

Ота манія іноді охоплювала її цілком, а іноді – притуплялася. Пам’ятаю, одного разу вона скептично висловилася про мою популярність. «Подумати тільки! – пирхнула. – Скільки галасу через ім’я! Відоме чи ні, а врешті-решт це всього лише ярлик, прив’язаний до мішка з м’ясом, кров’ю, нутрощами, словами, гімном та дурними думками». Вона потім іще довго з мене кепкувала: «Відв’яжи ярлик “Елена Ґреко” – і мішок залишиться таким, як був, працюватиме, як і працював, – як доведеться, звичайно, без заслуг і без провин, аж доки не лусне». У ті дні, коли туга охоплювала її, казала з гіркою посмішкою: «Хочу скинути з себе ім’я, виборсатися з нього, викинути його, забути!» Але в інші дні здавалася спокійнішою. Бувало, я телефонувала, сподіваючись переконати її розповісти про рукопис. І хоча вона все палко заперечувала, ніби захищаючись, я все одно відчувала, що мій дзвінок застав її в розпалі творчого натхнення. Одного вечора вона здалася мені особливо піднесеною. Завела стару платівку про знищення будь-яких ієрархій («Скільки розмов про велич одного чи талант іншого! Але яка заслуга в тому, що ти народився із здібностями? Це все одно що захоплюватися мішком для гри в лото, коли випадає потрібний тобі номер»), але висловилася закручено й разом із тим точно. Я відразу відчула політ її фантазії. Як же вона вміла користуватися словами, коли хотіла! Ніби знала