Читати книгу - "Зламані янголи"

братською могилою, павутинням для багатьох тисяч марсіян, які всі до одного загинули, вкриті тими речовинами, що текли, пінились і виривалися тут, коли…

Коли що?

Я був геть нездатен уявити собі характер цієї катастрофи. Я не міг уявити собі здатну на таке зброю, обставини цього конфлікту двох цивілізацій, що випередили побудовану сміттярами міні-імперію людства настільки, наскільки ми випередили мартинів, чиїми трупами була захаращена вода довкола Заубервілля. Я не розумів, як це могло статися. Я лише бачив результати. Я лише бачив мертвих.

Нічого ніколи не змінюється. Та сама фігня відбувається навіть за сто п’ятдесят світлових років від домівки.

Це, вочевидячки, якась срана універсальна константа.

Граната відскочила від іншого загрузлого в корпус марсіянина за десять метрів од мене, гайнула вгору й вибухнула. Я відкотився від вибухової хвилі. Трохи ударів по моїй спині та один пекучий укол під плече. Падіння тиску, барабанні перетинки мені наче проштрикнуло ножем. Я закричав.

Ну його нахрін.

Я завів імпелери й вилетів із укриття під скупченням бульбашок, не знаючи, що я зроблю, а тоді зрозумів, що робити. Менш ніж за п’ятдесят метрів від мене прослизнула в повітрі Каррерина постать. Я побачив вогонь «Сонцеструма», перекинувся на спину й пірнув просто в бік виходу зі стикувального модуля. Мене наздогнав майже веселий голос Каррери.

— Куди це ти зібрався, Ковачу?

Біля моєї спини щось вибухнуло, і в імпелерів вимкнулася тяга. Спину обпалило жаром. Каррера та його грані навички вакуумного командос. Але з залишковою швидкістю та ще, мабуть, дрібкою талану з царства духів, випрошеного у мстивого духа Генда («він же все-таки тебе застрелив, Матте, ти ж прокляв цього гівнюка»), просто щоб задобрити долю…

Я навскіс пробився крізь атмосферні перегородки стикувального модуля, відчув, як мене тягне додолу сила тяжіння, і врізався у складену з товстих змій відгороджувальну стіну, відскочив від неї, раптово приголомшений важкістю гравітаційного поля, й гепнувся на палубу на крилах із диму та вогню, що тягнулися від розтрощеної імпелерної рами.

Одну довгу мить я нерухомо пролежав у пустотілій тиші модуля.

А тоді невідь-звідки почув у шоломі дивне булькотіння. Лише за кілька секунд до мене дійшло, що я сміюся.

Вставай, Такеші.

Ой, та ну тебе…

Він так само може вбити тебе тут, Таку. ВСТАВАЙ.

Я витягнув руку і спробував підвестися з опорою. Рука виявилася не та: в мобікостюмі мляво зігнувся зламаний ліктьовий суглоб. Змученими м’язами та сухожиллями пробіг біль. Я відкотився, важко дихаючи, і спробував другою рукою. Вже краще. Мобікостюм трохи захрипів (із ним явно щось було не так), але допоміг мені підвестися. Тепер скинути уламки зі своєї спини. Аварійний випуск ще сяк-так працював. Я остаточно піднявся, але «Сонце-струм» застряг у рамі, а витягнути його за трос виявилося неможливо. Я якусь отетерілу мить смикав його, а тоді махнув рукою, відчепив прив’язь і нагнувся, щоби звільнити зброю з іншого боку.

— Гара… вачу, — Каррерин голос заглушували завади внутрішньої конструкції. — Якщо… ц… ати… отів.

Він ішов за мною.

«Сонцеструм» застряг.

Покинь його!

І стріляти в нього з пістолета? У полісплаві?

Зброя — це продовження тіла, — заволала розлючена Вірджинія Відаура у мене в голові, — вбиваєте та руйнуєте ви. Ви — єдине ціле, що зі зброєю, що без. Кидайте її!

Гаразд, Вірджиніє, — я трохи хихотнув. — Як скажеш.

Я почимчикував, хитаючись, до оточеного одвірком виходу з модуля і витягнув із кобури інтерфейсний пістолет. По всьому модулю лежало в ящиках і стосах обладнання Клину. Локаторний маячок, безцеремонно викинутий і досі ввімкнений у режимі готовності — мабуть, так його залишив Каррера. Неподалік — трохи відкритий ящик, з якого визирали частини розібраного гранатомета «Філіпс». У деталях цієї сцени відчувався поспіх, але це був армійський поспіх. Керована швидкість. Компетентність у бою, людина за своєю роботою. Каррера був у своїй стихії.

Таку, ану вилазь, щоб тебе.

До наступної камери. Марсіянські машини заворушилися, наїжачилися, а тоді з бурмотанням похмуро відсунулися від мене. Я прошкутильгав повз них, ідучи за намальованими стрілками («ні, блін, не йди за стрілками»). За першої ж можливості я чкурнув наліво й кинувся в коридор, яким наша експедиція ще не ходила. За мною прочовгала кілька кроків якась машина, а тоді пішла назад.

Мені здалося, що я почув якийсь рух за собою і над собою. Стрімкий погляд у затінений простір угорі. Абсурд.

Опануй себе, Таку. Це мет. Ти прийняв забагато мету, і тепер у тебе галюцинації.

Ще камери, обриси яких перетинались, і завжди простір угорі. Я суворо заборонив собі підіймати погляд. Біль від гранатних осколків у нозі та плечі почав проникати крізь хімічну броню тетрамету, пробуджуючи відгомін у понівеченій лівиці та розтрощеному суглобі правого ліктя. Від моєї колишньої несамовитої енергії залишилося тільки бентежне відчуття швидкості та хвилі непоясненної веселості, що мало не виривалися з мене хихотінням.

У цьому стані я пробрався у вузьку зачинену камеру, розвернувся й опинився лицем до лиця зі своїм останнім марсіянином.

Муміфіковані мембрани крил огортали його кістляве тіло, а сама істота сиділа навпочіпки на низькому насісті. Його довгий череп нависав над грудьми, приховуючи світлову залозу. Його очі були заплющені.

Він підняв дзьоб і подивився на мене.

Ні. Не було, блін, такого.

Я хитнув головою, підібрався до трупа й витріщився на нього. Невідь звідки виникло бажання погладити довгий кістяний гребінь на його потилиці.

— Я тут просто трохи посиджу, — пообіцяв я, притлумивши черговий смішок. — Тихенько. Всього пару годин, більш нічого мені не треба.

Я опустився на підлогу, спершись на неушкоджену руку, і притулився до похилої стіни за нами, вчепившись в інтерфейсний пістолет, як у талісман. Моє тіло перетворилося на тепле переплетення обм’яклих канатів у клітці мобікостюма, зібрання м’яких тканин, що злегка тремтіло і втратило силу волі, здатну оживити його екзоскелет. Мій погляд ненароком перейшов на темний простір угорі камери, і мені ненадовго здалося, ніби я бачу там змахи блідих крил, що намагаються втекти з вигнутих стін. Втім, якоїсь миті я звернув увагу на те, що вони у мене в голові, бо я відчував, як вони, тоненькі, мов папір, м’яко торкаються мого черепа зсередини, легенько, але боляче шкрябаючи зсередини мої очі та потроху затуляючи мені поле зору; світло — темно, світло — темно, світло — темно, темно, темно…

А тоді — дедалі вище тоненьке скорботне вищання.

— Прокинься, Ковачу.

Голос був лагідний, а ще щось тицяло мене в руку. Очі в мене наче склеїлися. Я підняв одну руку, і моя